Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей,
виражаючи суверенну волю народу,
спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,
дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,
піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України та підтверджуючи європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України,
{Абзац п’ятий преамбули із змінами, внесеними згідно із Законом № 2680-VIII від 07.02.2019}
прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,
усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,
керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,
приймає цю Конституцію – Основний Закон України.
Коментар до Преамбули Конституції України
Преамбула конституції – це звичайна для світової конституційної практики невелика за обсягом, урочиста, написана навіть з певним пафосом вступна частина до її основного змісту. Преамбула виконує переважно дві основні функції: по перше, вказує на те, хто і в якому порядку прийняв конституцію, і, по друге, містить коротку характеристику умов і мотивів прийняття конституції та цілей, які при цьому переслідуються. Положення преамбули мають істотне значення в соціальному, політичному, ідеологічному та юридичному аспектах. Вони допомагають краще зрозуміти зміст конституції, сприяють її правильному тлумаченню і застосуванню.
Ці риси преамбули властиві також невеликій вступній частині, якою відкривається Конституція України 1996 р. Преамбула є її складовою частиною і має для законодавчої, виконавчої і судової влади не тільки моральну, а й юридичну силу.
На відміну від Конституції УРСР 1978 р., яка називалася «Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки» (після проголошення незалежності назву змінено на «Конституція (Основний Закон) України»), у назві чинної Конституції України термін «Основний Закон» не використовується. Зовнішні термінологічні зміни певного мірою відображують якісні зрушення в самих основах соціально політичного розвитку та статусу України як незалежної держави, невід’ємним атрибутом суверенності якої є Конституція.
Проте справа не тільки в цьому. Поняття «Конституція» і «Основний Закон» у сучасній юридичній науці і практиці вживаються як тотожні. З цього виходить і Конституція України, фіксуючи цю тотожність не в назві (внаслідок тавтології), а в завершальних рядках преамбули (ч. 9). Як Основний Закон Конституція України становить ядро національної правової системи, є юридичною базою для розвитку всього українського законодавства, правозастосовної діяльності, правосвідомості і правової культури.
Преамбула виходить з того, що Конституція України є актом установчої влади Українського народу. Від його імені цю установчу владу реалізувала Верховна Рада України, прийнявши Конституцію.
У преамбулі (ч. 1) констатується, що, приймаючи Конституцію, Верховна Рада діяла від імені Українського народ у, виражаючи його суверенну волю, а не від власного імені як органу законодавчої влади. При цьому під Українським народом як основоположною категорією Конституції слід розуміти не національно етнічну спільність, а сукупність громадян України всіх національностей. Поняття «Український народ» (преамбула) і «народ» у подальшому тексті Конституції вживаються як юридично тотожні.
Положення преамбули, відповідно до яких саме народу як суверену належить установча влада, знайшло своє поглиблене розкриття. Зокрема, у Рішенні Конституційного Суду України (далі – КСУ) у справі щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України від 11 липня 1997 р. №3 зп наголошено на тому, що прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття.
Це положення було розвинуте КСУ у Рішенні у справі про набуття чинності Конституцією України від 3 жовтня 1997 р. № 4 зп та деяких інших рішеннях, з яких випливає, що недопустимо ототожнювати функції Верховної Ради України як органу установчої влади з її постійними функціями як органу законодавчої влади.
Преамбула акцентує увагу на історико політичних і юридичних підставах виникнення України як незалежної держави. Ними є багатовікова історія українського державотворення та невід’ємне право української нації на самовизначення, яке історично здійснено усім Українським народом.
Саме на основі такого правового підґрунтя була реалізована ідея щодо прийняття Конституції України як Основного Закону незалежної держави.
У преамбулі зазначається також безпосереднє правове джерело, керуючись яким Верховна Рада України прийняла Конституцію. Ним є Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схвалений 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням.
Преамбула стисло визначає генеральні цілі, задля досягнення яких приймається Конституція:
– забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя;
– зміцнення громадянської злагоди на землі України;
– розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.
Названі цілі визначають цінності, які посідають провідне місце в усій ієрархії суспільних цінностей, а тому слушно вважаються загальнолюдськими, загальноцивілізаційними. Будучи закріпленими у преамбулі Конституції України, вони становлять ціннісну основу як її самої, так і всього суспільного ладу, визначають обличчя незалежної України.
У формулі преамбули «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями» відображена воля як Верховної Ради України, так і всього Українського народу взяти на себе відповідальність за стан справ
у країні, за долю Вітчизни. І хоча відповідальність, про яку йдеться в даній частині преамбули, за своєю сутністю є відповідальністю морально політичною, а не юридичною (той, хто знехтував нею, може бути судимий лише судом історії), все ж не слід применшувати значення цієї конституційної формули. Її втілення в практичні дії органів державної влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, політичних партій та інших громадських об’єднань, всіх громадян України – вагома гарантія того, що майбутнє України стане таким, яким його хоче бачити Український народ. На жаль, за роки незалежності досягти цього з різних причин не вдалося.
Положення преамбули в концентрованому вигляді виражають вихідні політико правові ідеї, які пронизують весь зміст Конституції. Вона є єдиним, цілісним за своєю юридичною природою документом, а тому відривати преамбулу від основного змісту Конституції, а тим більше протиставляти йому юридичну природу преамбули, як це інколи трапляється в літературі, немає підстав. Як і інші положення Конституції, положення її преамбули мають нормативний характер, хоча їх нормативність виражена в найзагальнішій формі. Інша справа, що механізм реалізації положень преамбули має істотні особливості порівняно з іншими положеннями Конституції.
Преамбула насамперед є орієнтиром у практичній діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, посадових і службових осіб та громадян, визначає загальну лінію правотворчої діяльності, вказує стратегічний напрям конституційного і нормативно правового регулювання в цілому.
Положення преамбули сприяють більш глибокому з’ясуванню літери і духу Основного Закону України, що особливо важливо при його тлумаченні, а отже, більш послідовному втіленню конституційних норм, а також приписів конкретизуючого їх законодавства в життя.
Нестабільність, а тим більше систематичні порушення Конституції, які ми спостерігаємо сьогодні, неминуче призводять до того, що вся система правил, за якими живе суспільство, починає піддаватися ерозії, розмиватися. А це у свою чергу становить величезну загрозу для самого існування держави.
Інший коментар до тексту Преамбули Конституції України
Конституція України, як і конституції більшості інших держав, починається з невеликої за обсягом вступної частини, яка в спеціальній літературі традиційно іменується преамбулою. Історично першою є невелика преамбула Конституції США 1787 р., американський досвід був сприйнятий іншими державами і набув характеру загальної традиції. В такі преамбули, за звичай, вміщують найбільш принципові положення, історичні довідки, ідейні мотиви, головні цілі прийняття конституції.
Слово Конституція та зміст преамбули бере свої прямі витоки у багатовіковій, складній і тяжкій боротьбі української нації за свою незалежність. Завдяки цьому преамбула, з одного боку, відбиває найбільш загальним способом єдність Українського народу в здійсненні національної свободи та політичної демократи, з іншого – доповнює основні розділи Конституції істотно важливими новими елементами. Тому преамбула займає чільне місце в загальному змісті Конституції як основи для тлумачення всієї системи політичного ладу України.
Преамбула Конституції України складається з дев’яти абзаців і охоплює три великі, логічно пов’язані частини, які разом утворюють єдине ціле.
По-перше, преамбула констатує порядок здійснення установчої влади народу, що фактично діяв в Україні на час прийняття Конституції, та розкриває його правниче підґрунтя.
Ключовим положенням цієї частини є те, що Верховна Рада України, приймаючи цю Конституцію – Основний Закон, діє не від власного імені органу законодавчої влади, як при прийнятті звичайних законів, а від імені Українського народу, виражаючи його суверенну волю. Це повністю відповідає загальнодемократичній традиції. Прийняття конституції держави розглядається як право народу відповідної держави.
З метою уникнення будь-яких можливих розбіжностей у тлумаченні цього надзвичайно важливого для розуміння всього тексту Конституції положення, преамбула досягає належної чіткості у правовому визначенні змісту поняття Український народ. Під Українським народом як основоположною категорією конституційного права України розуміється сукупність всіх громадян України всіх національностей. Таке визначення Українського народу робить безпідставними спроби застосувати категорію народ до населення окремих регіонів України. Український народ – це державний народ. Один народ – одна держава.
Визначаючи Український народ як такий, до складу якого входять громадяни всіх національностей. Конституція зазначає перш за все, що мова йде про громадянство, правовий зв’язок людини з державою, її належність до України незалежно від етнічного походження. Саме в цьому сенсі вживається це формулювання.
Такі слова в Конституції як Український народ (преамбула) і народ в широкому значенні у подальшому тексті Конституції юридично є тотожними.
У преамбулі зазначається те правове джерело, керуючись яким Верховна Рада України від імені Українського народу прийняла Конституцію. Ним є Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р., і схвалений 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням. Даний Акт за ступенем свосї легітимності не має рівних: саме з його прийняттям почалася Україна як незалежна держава, саме цей Акт за своїми політичними і правовими наслідками є доленосною віхою в історії українського державотворення.
По-друге, преамбула констатує і юридичну підставу самого виникнення України як незалежної держави. Нею є невід’ємне природне право української нації на самовизначення. Історично це право було здійснено всім Українським народом, громадянами України всіх національностей.
По-третє, преамбула визначає загальну мету прийняття Конституції: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток і змщнєння демократичної, соціальної, правової держави.
Преамбула Конституції порівняно з її текстом відрізняється не лише за змістом та формою, а й за стилем викладу – вона більш патетична.
Ці відмінності преамбули Конституції є типовими для конституцій більшості сучасних країн. У зв’язку з цим виникає традиційне питання про те, чи залишаються такі вступні частини конституцій лише описовими, політичними, історичними довідками, чи все-таки вони мають і нормативну силу. Це питання набуває іноді гострого дискусійного характеру особливо в тих державах, які запровадили інститути судового конституційного контролю і де внаслідок цього конкретні конституційні положення як норми прямої дії підлягають безпосередньому застосуванню судами.
Слід зазначити, що, хоча преамбули не містять вказівок на конкретну форму поведінки, вони мають істотне значення для тлумачення всього тексту конституції. Саме таким шляхом і йде конституційна практика більшості демократичних держав.