Нова редакція ст. 129 Конституції України з Коментарями.

Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Основними засадами судочинства є:

1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

2) забезпечення доведеності вини;

3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором;

5) забезпечення обвинуваченому права на захист;

6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

7) розумні строки розгляду справи судом;

8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення;

9) обов’язковість судового рішення.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

За неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

Коментар до ст. 129 Конституції України

Коментована стаття регламентує базові положення здійснення судочинства та визначає основні засади судочинства, які є системою загальноправових, міжгалузевих та галузевих принципів, що розкривають природу і сутність цивільного, кримінального та інших форм судочинства, напрями та досягнення завдань правосуддя та реалізацію прав, свобод і законних інтересів учасників процесу.

Конституційні положення про незалежність суддів і підкорення їх лише закону, а також здійснення судочинства одноособово суддею, колегією суддів чи судом присяжних, що передбачаються частинами 1 та 2 ст. 129, не включено до переліку основних засад судочинства. Разом з тим за своїм характером незалежність суддів і підкорення їх лише закону, а також здійснення судочинства відповідним складом суду є загальними засадами судочинства, які на відміну від основних засад судочинства в різних процесуальних системах мають характер правових аксіом. Це відрізняє названі засади від тих, що закріплені у ч. 3 коментованої статті. Частина 1 ст. 129 передбачає, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. В ній відтворені міжнародні стандарти правосуддя. Так, Загальна декларація прав людини проголошує, що кожна людина для встановлення обґрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення має право на те, щоб її справу розглянув з додержанням усіх вимог справедливий незалежний і безсторонній суд (ст. 10). Міжнародний пакт про громадянські і політичні права також визначає, що кожен має право при розгляді будь якого кримінального обвинувачення, пред’явленого йому, або при визначенні його прав та обов’язків у будь якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

VII Конгрес ООН по запобіганню злочинності і поводженню з правопорушниками 1985 р. схвалив Основні принципи незалежності судових органів, де проголошується, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в Конституції або законах країни; судові органи вирішують передані їм справи неупереджено, на підставі фактів і відповідно до закону, без будь яких обмежень, неправомірного впливу, спонукання, тиску, погроз або втручання прямого чи непрямого з будь якого боку і з будь яких причин; незалежність судових органів дає їм право і вимагає від них забезпечення справедливого ведення судового розгляду і додержання прав сторін.

Незалежність судів і підкорення їх лише закону забезпечується організаційними та процесуальними гарантіями. Організаційні гарантії незалежності передбачено ст. 126 Конституції України (див. коментар до ст. 126) і Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Так, відповідно до ч. 4 ст. 47 Закону «Про судоустрій і статус суддів» незалежність суддів забезпечується:

– особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення;

– недоторканністю та імунітетом судді;

– незмінюваністю судді;

– порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

– забороною втручання у здійснення правосуддя;

– відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

– окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом;

– належним матеріальним та соціальним забезпеченням судці;

– функціонуванням органів суддівського самоврядування;

– визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту;

– правом судді на відставку.

Крім того, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судді і не посягати на неї. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді (частини 5, 6 ст. 47«Про судоустрій і статус суддів»).

При здійсненні судочинства незалежність суддів та підкорення їх лише закону виявляються у процесуальному режимі внутрішньосудових відносин складу суду, що розглядає справу, відносинах з учасниками судової справи, вищестоящими судовими органами, всіма організаціями, посадовими особами і громадянами, який унеможливлює втручання у діяльність судді при здійсненні правосуддя.

Основний зміст цієї засади судочинства закріплюється і конкретизується у процесуальному законодавстві. Так, відповідно до ст. 18 КПК України при здійсненні правосуддя в кримінальних справах судді і народні засідателі незалежні і підкоряються тільки закону. Судді і народні засідателі вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів.

Незалежність суддів і підкорення їх лише закону реалізуються у передбаченому законом порядку розгляду справи, прийняття рішень та інших судових актів. При здійсненні правосуддя та прийнятті рішення в судовій справі суддя повинен виходити з власного її розуміння та переконання, що ґрунтуються на всебічному, повному й об’єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним від правової позиції прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших учасників судочинства. Відповідно до частин 1, 2 ст. 209 ЦПК України суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду, рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду – суддями, які розглядали справу. Згідно зі ст. 212 ЦПК України при оцінці доказів суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності; результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Однією з гарантій незалежності суддів є також право судді, який незгодний з рішенням більшості, на письмове викладення своєї окремої думки.

Виявом принципу незалежності суддів є їх незалежність від вищестоящих судів. При здійсненні вищестоящими судами функцій судового нагляду вони не мають права втручатися у розгляд конкретних справ. Крім того, поки рішення суду зберігає законну силу, не можна ставити під сумнів його правосудність. Скасування в установленому порядку судових рішень не може бути підставою для притягнення судді до відповідальності, оскільки суддя діяв добросовісно за своїм внутрішнім переконанням.

Законодавство передбачає заборону втручання у діяльність судді при здійсненні правосуддя. У частинах 1, 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Суддя не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом.

Згідно з ч. 2 ст. 129 Конституції України судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Ця норма має засадничий характер, оскільки визначає склад суду при розгляді судових справ у різних видах судочинства. Вона конкретизується у процесуальному законодавстві.

Так, відповідно до ст. 17 КПК України кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком випадків, передбачених частинами 2 і 3 цієї статті. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох суддів, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Розгляд справ у апеляційному і касаційному порядку здійснюється відповідно апеляційними і касаційними судами у складі трьох суддів. Розгляд справ за нововиявленими обставинами здійснюється апеляційними і касаційними судами у складі не менше трьох суддів. Розгляд справ у Верховному Суді України здійснюється колегіально за участю всіх суддів Верховного Суду України.

ЦПК передбачає, що цивільні справи розглядаються колегіально або одноособово професійними суддями. Згідно зі ст. 18 ЦПК України цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. У випадках, встановлених ЦПК України, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку. Цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів. Цивільні справи у Верховному Суді України розглядаються колегіально. Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Відповідно до ст. 46 ГПК України справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь яку справу, що належить до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів. ГПК передбачає також склад суду при перегляді рішень господарських судів в апеляційному і касаційному порядку.

У колегіальний склад суду, крім професійних суддів, можуть входити народні засідателі. Відповідно до статей 57, 58 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» народним засідателем є громадянин України, який у випадках, визначених процесуальним законом, вирішує справи у складі суду разом із суддею, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя. Народні засідателі під час розгляду і вирішення справ користуються повноваженнями судді. До списку народних засідателів у кількості, зазначеній у поданні голови суду, включаються громадяни, які постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду, відповідають вимогам ст. 59 цього Закону і дали згоду бути народними засідателями. Список народних засідателів затверджується рішенням відповідної місцевої ради на чотири роки і переглядається у разі необхідності, але не рідше ніж раз на два роки і публікується в друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради.

Конституція України передбачила також суд присяжних. У статті 63 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що присяжними визнаються громадяни України, які у випадках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

Суд присяжних є процесуальним інструментом змагальної форми кримінального судочинства, гарантією дотримання процесуальних форм судочинства, забезпечення незалежності та неупередженості професійних суддів при здійсненні правосуддя.

Суд присяжних притаманний сучасним системам судочинства, є інститутом участі народу у здійсненні правосуддя і сприяє формуванню позитивного стереотипу про судову владу, суд, судочинство у громадській свідомості, певного мірою наближує суд до суспільства, забезпечує соціальний контроль за судовою діяльністю, сумісний з принципом незалежності суддів і підкорення їх лише закону.

Процедури формування суду присяжних передбачають вимоги до присяжних, формування їх списку, виключення зі списків присяжних громадян, які за законом за наявних підстав не допускаються до здійснення правосуддя, відсторонення осіб як присяжних по конкретній справі, вручення підсудному списку кандидатів у присяжні судді для обговорення тощо.

У частині 3 коментованої статті визначаються основні засади судочинства. За своєю юридичною сутністю основні засади судочинства – це його конституційні, міжгалузеві принципи, які мають фундаментальний характер для різних видів судочинства: цивільного, кримінального, адміністративного, у господарських судах.

У режимі судочинства конституційні засади не допускають ніяких винятків, і їм притаманна найвища стабільність. Невиконання приписів процесуальних норм, що містяться у процесуальному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочинства, визнається безумовною підставою скасування судових рішень і пов’язується з суттєвими порушеннями судових процедур, які в більшості випадків не сумісні з правом на судовий захист (ст. 55 Конституції України) та унеможливлюють належну його реалізацію.

Відповідно до п. 1 ч. 3 коментованої статті основною засадою судочинства є законність. Законність прийнято відносити до загальноправових принципів. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Разом з тим законність судочинства має специфічний вираз та зміст. По перше, суд при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до правовідносин, що є предметом судової діяльності. По друге, обов’язковою умовою судочинства є додержання норм процесуального права, які регламентують певні судові процедури, що гарантують реалізацію права на судовий захист та забезпечують досягнення цілей судочинства та законності судової діяльності.

При здійсненні судочинства суди вирішують справи на основі Конституції України, процесуальних кодексів, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства. Суди у передбачених законом або міжнародним договором випадках застосовують норми права інших держав.

Важливим аспектом законності судочинства є верховенство Конституції України та конституційних норм. Оскільки Конституція України має найвищу силу, а її норми є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України), суди при розгляді конкретних справ повинні давати оцінку закону чи іншому нормативно правовому акту з точки зору його відповідності Конституції. Судові рішення повинні ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке їй не суперечить.

У випадках невизначеності в питаннях відповідності Конституції України закону, який підлягає застосуванню у конкретній справі, суд за клопотанням учасників судочинства або за своєю ініціативою призупиняє провадження по справі і звертається до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 158 Конституції України може ставити перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції України законів та інших нормативних актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (див. коментар до ст. 150 Конституції України). Частина 4 ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» також передбачає, що Верховний Суд України звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Рішення про звернення до Верховного Суду України стосовно постановки питання перед Верховним Судом може приймати суд першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.

Законність судочинства забезпечується також тим, що суд при розгляді справ може безпосередньо застосовувати Конституцію. Таке можливо у випадках:

1) якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положення законом;

2) якщо закон, який діяв до введення в дію Конституції або прийнятий після цього, їй суперечить;

3) якщо правовідносини, які є предметом судового розгляду, законом не врегульовано, нормативно правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) якщо укази Президента України нормативно правового характеру, які мають застосовуватися суддями при розгляді конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Суди, застосовуючи Конституцію як акт прямої дії, не можуть визнати неконституційними закони та інші правові акти, передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 158 Конституції, оскільки це є виключною компетенцією Конституційного Суду України.

Разом з тим на підставі ст. 144 Конституції України суд може визнати у межах своєї юрисдикції невідповідність Конституції України чи законам України рішень органів місцевого самоврядування, а на підставі ч. 2 ст. 124 Конституції України – акти органів державної виконавчої влади – міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо.

Конституція України відносить рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом до основних засад судочинства. Раніше у Конституції і законодавстві про судоустрій та судочинство закріплювався принцип рівності громадян перед законом і судом.

Як видно, чинний принцип є ширшим і поширюється не тільки на громадян – сторін судового процесу, а й на інших його учасників і має дві сторони, два аспекти – рівність перед законом і рівність перед судом.

Рівність учасників судового процесу перед законом є похідною від інших норм Конституції України, які визначають рівність конституційних прав і свобод громадян та рівність перед законом (ст. 24), а також компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов’язані діяти лише на підставі та в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19).

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом передбачає єдиний правовий режим судочинства, який забезпечує реалізацію їх процесуальних прав.

Що стосується іншої сторони коментованої засади судочинства – рівності усіх учасників судового процесу перед судом, то вона є похідною і від засади доступності судового захисту та наявності права на судовий захист, оскільки громадяни мають право звертатися до суду (ч. 1 ст. 55 Конституції), юрисдикція якого є необмеженою і поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції).

Рівність усіх учасників судового процесу перед судом також визначається фундаментальним конституційним положенням про інституалізацію судової системи як єдиної системи судів загальної юрисдикції і недопущення створення надзвичайних та особливих судів (ст. 125 Конституції України). По суті це означає існування єдиного та доступного для усіх суду, що завжди визнавалося необхідною умовою верховенства права та гарантованості основних прав і свобод людини і громадянина.

Таким чином, рівність учасників судового процесу перед законом і судом є конкретизацією загального принципу рівності громадян перед законом і судом стосовно сфери здійснення судової влади і судочинства.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом як конституційна засада судочинства потребує конкретизації у процесуальному законодавстві. При цьому зміст цього принципу визначається таким:

– учасники судочинства повинні мати рівний обсяг прав та обов’язків, які відображають їх процесуальне положення (сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, обвинувачений, державний обвинувач, свідки, експерти тощо);

– процесуальне становище учасників судочинства має визначатися їх процесуальними функціями;

– у судочинстві недопустимо «процесуальне сумісництво», оскільки статус учасника судочинства повинен бути єдиним;

– у межах процесуального статусу того чи іншого учасника судочинства його дії з реалізації процесуальних прав спрямовані на досягнення тих самих юридичних наслідків. Що стосується обсягу процесуальних обов’язків, то вони у межах того самого процесуального статусу є рівними;

– дії суду, спрямовані на дискримінацію того чи іншого учасника процесу, є недопустимими.

Забезпечення доведеності вини – це принципова норма, яка є системоутворюючою нормою, що визначає, поряд з іншими принципами, побудову, структуру та сутність сучасного кримінального судочинства, спрямована на забезпечення реалізації прав учасників процесу, зумовлює зміст підсумкових рішень суду. Вона є відбиттям у кримінально процесуальному праві невід’ємного права особи вважатися невинуватою у вчиненні злочину і не бути підданою кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це принципове, визначальне право закріплене у розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (див. коментар до ст. 62 Конституції).

Реалізація цього принципу має об’єктивний і суб’єктивний аспекти. Об’єктивний аспект полягає в тому, що закон повинен містити такий перелік прав і так врегульовувати певні процедури, щоб суб’єкти доведення вини мали повну можливість реалізовувати свої повноваження, а обвинувальний вирок постановлювався лише при доведеності винуватості підозрюваного у вчиненні злочину.

Суб’єктивний аспект полягає у тому, що суддя, який є головуючим у судовому засіданні, своїми діями при розгляді конкретної справи має сприяти реалізації усіх повноважень суб’єктів доказування.

Обов’язок доводити перед судом винуватість підсудного майже по усіх справах покладається на прокурора, який здійснює державне обвинувачення. Лише у справах про злочини, передбачені ст. 125 КК (умисне легке тілесне ушкодження) і ч. 1 ст. 126 КК (умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень), а також справи про злочини, передбачені ст. 356 КК (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам і інтересам окремих громадян (справи приватного обвинувачення), що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, обвинувачення підтримує потерпілий або його представник.

Останніми роками підстави для забезпечення доведеності вини потерпілим розширилися. Новелами кримінально процесуального закону потерпілому надано право брати участь у судових дебатах в усіх кримінальних справах, а не тільки справах приватного обвинувачення. Також якщо раніше потерпілий мав можливість доводити вину лише по справах приватного обвинувачення, то за новою підставою така можливість у нього з’явилася і в усіх інших справах, але вона залежить від процесуальної позиції прокурора у конкретній справі: у разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий має право вимагати продовження розгляду справи. У таких випадках він сам підтримує обвинувачення, доводячи вину підсудного. Але, надавши потерпілому таке право, закон не врегулював відповідну процедуру, яка б унеможливлювала переважання суб’єктивного (суддівського) чинника. Так, природне намагання судді, який розуміє, що потерпілий не є юристом професіоналом і не в змозі використати усі інструменти процесуального доказування, допомогти йому може потягти за собою компенсування власними діями відсутність державного обвинувача або, навпаки, формально довести судовий розгляд до кінця і постановити наперед вирішений прокурором виправдувальний вирок.

Вимога щодо доведеності вини є визначальною також щодо обвинувального вироку, який не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, коли під час судового розгляду винуватість підсудного у вчиненні злочину доведена.

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості тлумачиться як основоположний принцип судочинства, притаманний судочинству в сферах окремих судових юрисдикцій. Зміст даного принципу закріплюється у процесуальному законодавстві, але суттєвим для забезпеченості змагальності є визначення змагального типу судочинства, який характеризується перш за все змагальністю сторін. Тому за своїм змістом конституційне положення, яке сформульоване загальним чином, по суті фіксує змагальний тип судочинства як базову засаду, яка має бути конкретизована у галузевому процесуальному законодавстві.

Для змагального типу процесу є характерною така побудова судочинства, при якій, як мінімум, по перше, необхідне розмежування процесуальних функцій, тобто функцій сторін та суду; по друге, наявною є дві протилежні процесуально рівні сторони; по третє, функціонування незалежного від сторін суду, який здійснює функцію правосуддя та розгляду справи.

Характер розмежування процесуальних функцій та процедури реалізації змагальності у судочинстві визначається процесуальним законодавством. Так, у кримінальному судочинстві виокремлюються функції обвинувачення, захисту і вирішення справ. Змагальність сторін відображається у статтях КПК, які наділяють обвинувача, потерпілого, підсудного, захисника, цивільного позивача, їх представників певними правами щодо надання доказів, а також участі в їх дослідженні (статті 161, 45, 262, 264, 288, 289, 290 та ін.).

У цивільному судочинстві виокремлюються функції позивача, відповідача, третіх осіб та інших осіб, що беруть участь у справі і вирішенні цивільних справ. Відповідно до ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України.

Органічною частиною змагальності судочинства є участь сторін у дослідженні доказів. Тому в змагальному процесі встановлення обставин справи стає результатом як діяльності сторін (осіб, які беруть участь у справі) з надання доказів, так і дослідження цих доказів судом із наданням сторонам права брати участь у процедурах їх дослідження, а також оцінки судом лише доказів, наданих йому сторонами (самостійно чи за їх клопотанням за допомогою суду). При цьому невикористання стороною права брати участь у процедурах дослідження доказів вважається допустимою формою його реалізації.

Розгляд судових справ у змагальному процесі не може виключати активності суду в межах тих повноважень, які адекватні його процесуальній функції і не можуть підміняти ту чи іншу сторону. Так, у цивільному судочинстві за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, суд сприяє здійсненню їхніх прав; вказує сторонам на обставини, котрі за законом вони мають доказати, тощо. Виходячи з визначеної у цивільному процесуальному законодавстві моделі змагальності суд розглядає справу за участі сторін, але має право розглянути справу за наявності в ній достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін, якщо обидві сторони або відповідач не з’явилися в судове засідання; залишити заяву без розгляду, якщо в судове засідання не з’явився позивач. Так, відповідно до ст. 169 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в межах строків, встановлених ст. 157 цього Кодексу, у разі: неявки в судове засідання однієї із сторін або будь кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки; першої неявки в судове засідання сторони або будь кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними; першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності; якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники. При цьому неявка представника в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи. За клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її розгляд. У разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду (п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України). У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

У кримінальному судочинстві, наприклад, відмова прокурора від обвинувачення, з якою погодився потерпілий, є для суду обов’язковою; суд не може направити справу на додаткове розслідування з метою погіршити становище підсудного чи притягти до відповідальності інших осіб тощо. Кримінально процесуальний закон не дає права суду або судді порушувати кримінальну справу (статті 275, 278 КПК). У разі скасування постанови прокурора, слідчого чи органу дізнання про відмову в порушенні справи суддя сам не має права порушити кримінальну справу, а, скасовуючи постанову, повертає матеріали для проведення додаткової перевірки (ст. 2361 КПК).

Норма щодо підтримання державного обвинувачення в суді прокурором у незмінному текстуальному вигляді в Конституції України згадується двічі: у и. 1 ст. 121 розділу VII «Прокуратура» і в п. 5 ч. 3 ст. 129 розділу VIII «Правосуддя». У першому випадку вона має значення однієї з функцій прокуратури (див. коментар до ст. 121), у другому – є однією з основних засад кримінального процесу.

Як функція вона визначає види, напрями діяльності прокурора та обумовлена його роллю в процесі. Прокурор виконує цю функцію як представник держави через свої публічно правові обов’язки.

Функція обвинувачення, що реалізується прокурором у суді, є розвитком кримінального переслідування, яке він здійснював на досудовому розслідуванні, наглядаючи за додержанням законів органами, котрі провадять дізнання і досудове слідство. У кримінальному судочинстві прокурор є стороною в процесі, який здійснює обвинувальну функцію від імені держави, тобто державне обвинувачення. Поряд з обвинуваченням від імені особи (приватним обвинуваченням) він є носієм функції обвинувачення, яка належить до числа визначальної тріади функцій: обвинувачення, захисту та вирішення справи, які є самостійними, незалежними одна від одної і виконуються різними суб’єктами.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором як одна з основних засад судочинства впливає на побудову усіх судових стадій процесу, його форм та інститутів. Ця норма є закріпленням певних складових елементів двох процесуальних принципів – публічності і змагальності. Через дію принципу публічності прокурор зобов’язаний за наявності приводів і підстав у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити кримінальну справу, вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події злочину, осіб, винуватих у його вчиненні, а також до їх покарання. Одночасно він зобов’язаний не допускати притягнення до відповідальності та засудження невинуватих.

Змагальність судового процесу означає таку його побудову, при якій функція суду з вирішення справи відокремлена від функції обвинувачення і функції захисту, причому функцію обвинувачення здійснює одна сторона (прокурор, потерпілий, цивільний позивач), а функцію захисту – інша (підсудний, його захисник, цивільний відповідач) (див. коментар до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції).

Обвинувачення – обов’язкова передумова правосуддя. Без нього не виникає не тільки функція захисту, а й власне правосуддя. При відсутності сторони обвинувачення (прокурора) підсудний (його захисник) захищаються від обвинувачення, сформульованого в обвинувальному висновку за підсумками досудового слідства, а суд вимушений брати на себе ініціативу у наданні й дослідженні доказів, зібраних слідчим під час розслідування, тобто виконувати не тільки невластиві суду обов’язки, а й такі, що не відповідають і суперечать природі судової влади взагалі. Проте практика участі прокурора лише по певних категоріях справ (які визначалися наказами Генерального прокурора) або на вимогу суду чи на розсуд прокурора існувала у вітчизняному кримінальному судочинстві багато десятиріч. Для унеможливлення перекручення принципів, які визначають природу кримінального процесу, Конституція України закріпила вимогу щодо підтримання державного обвинувачення в суді прокурором не тільки як функції, а й як засаду судочинства. Кримінально процесуальне законодавство, деталізуючи дію конституційного положення, визнає участь прокурора в судовому засіданні обов’язковою, крім випадків, коли розглядаються справи приватного обвинувачення або коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення. Так, коли прокурор дійде переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, він зобов’язаний відмовитись від обвинувачення і викласти мотиви відмови. У цьому разі суд роз’яснює потерпілому та його представнику їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення.

Якщо потерпілий не бажає скористатися цим правом, суд своєю ухвалою (постановою) закриває справу.

Засада судочинства щодо забезпечення обвинуваченому права на захист є відображенням у кримінально процесуальному праві одного з основних прав людини і громадянина, закріплених у розділі II Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (див. коментар до статей 59, 63).

Будучи соціально правовою цінністю, право на захист від обвинувачення посідає визначальне місце в системі гарантій особи у кримінальному судочинстві. Одночасно воно є передумовою правосуддя, оскільки використання усього аспекту юридичних засобів протистояння обвинуваченню слугує вирішенню його завдань. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів України» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Право обвинуваченого (підсудного) утворює вся сукупність прав, що йому належать, і здійснення яких дає можливість оспорювати висунуте проти нього обвинувачення, доводити свою непричетність до злочину, невинуватість або меншу винуватість, захищати інші законні інтереси у справі. Право обвинуваченого (підсудного) на захист включає в себе і право мати захисника (див. коментар до статей 59,63 Конституції). Обвинувачений має право: знати, в чому його обвинувачують; давати показання з пред’явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції; заявляти відводи; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки.

Право на захист є невід’ємним від гарантій його реалізації. Саме реальне здійснення цього права є ключовим в конституційній нормі, яка вимагає забезпечення обвинуваченому його права. Кримінально процесуальний закон визначає коло суб’єктів, на яких покладається забезпечення цього права: особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов’язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз’яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Конституційні норми дали поштовх для розширення змісту і переліку прав обвинуваченого (підсудного) у кримінально процесуальному законодавстві, зокрема:

– розширилося коло осіб, які можуть надавати допомогу як захисник;

– збільшилися можливості вибору обвинуваченим (підсудним) конкретного захисника своїх прав;

– з’явилися нові підстави обов’язкової участі захисника по певних категоріях справ;

– збільшилися можливості сторін щодо захисту своїх прав й інтересів завдяки послідовній реалізації принципу змагальності, через що суддя не вправі від мовити учасникам процесу у дослідженні в суді доказів, якщо вони є належними і допустимими.

Суттєве значення мають гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами як конституційна засада судочинства.

Гласність судового процесу в цілому є похідною від принципу незалежності суду і рівності сторін у судочинстві і забезпечує «прозорість» судочинства. Судовий процес стає «прозорим», коли держава визнає пріоритет прав громадян. Громадянське суспільство зацікавлене у незалежному суді та рівності сторін, і тому лише в умовах гласності судова незалежність і рівність сторін стають гарантованими.

Виходячи з цього, гласність судочинства має три аспекти: як обов’язок суду забезпечити гласність судочинства; як право сторін на гласний розгляд справи; як право бажаючих бути присутніми у відкритих судових засіданнях, поширювати та отримувати інформацію про діяльність суду.

Враховуючи різноплановість прояву гласності судочинства, слід виділяти гласність загальну (гласність для народу) і гласність сторін. Загальна гласність означає можливість присутності у суді усіх бажаючих при розгляді судових справ і допустимість у різних формах, і перш за все у засобах масової інформації, висвітлення діяльності судів. Загальна гласність забезпечує суворе дотримання належної судової процедури і сприяє підвищенню довіри до судової влади та авторитету правосуддя. Крім того, реалізація гласності сприяє свободі засобів масової інформації, які висвітлюють діяльність суду.

У частині 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, установлених процесуальним законом. Учасники судового процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото і кінозйомки, відеозапису, а також транслювання судового засідання допускається за рішенням суду.

Гласність сторін відбивається в їх праві на гласне судочинство, а також у праві бути повідомленими про зміст вимог і заперечень сторін, знайомитися з матеріалами судової справи, бути вислуханими у судовому засіданні тощо.

Гласність судочинства у Конституції поєднується з повною фіксацією судового процесу технічними засобами, оскільки фіксація судового процесу технічними засобами забезпечує гласність судочинства. Пункт 10 ст. 370 КПК України передбачає як безумовну підставу для скасування вироку відсутність фіксування технічними засобами ходу судового процесу у передбачених КПК випадках.

Гласність судочинства притаманна всім стадіям судочинства – при розгляді справи по суті, апеляційному та касаційному переглядах. Разом з тим у практиці Європейського суду з прав людини виникали питання про дотримання принципу гласності в апеляційних, касаційних та інших інстанціях, де перевіряються прийняті рішення. У справах «Монелля проти Швеції» (рішення від 22 лютого 1984 р.) та «Моріс проти Швеції» (рішення від 2 березня 1987 р.) перед судом постало питання про можливість відступлення в апеляційній інстанції від принципу відкритого розгляду, на якому обвинувачений може бути присутній і відстоювати свою позицію щодо захисту, з урахуванням особливості національного процесуального права.

Суд постановив, що якщо розгляд у суді першої інстанції був гласним, то її відсутність у судах другої і третьої інстанцій може бути виправдана особливостями процедури. Якщо скарга зачіпає виключно питання права, а не факту, то, на думку Суду, вимоги гласного розгляду є дотриманими і тоді, коли заявнику не була надана можливість особисто бути заслуханим у апеляційному або касаційному суді (Европейский Суд по правам человека. Избранные решения : в 2 т. – М., 2000. – Т. 1. – С. 584–585).

Оскільки принцип гласності реалізується через обсяг прав, обов’язків і повноваження суб’єктів процесу та процедури їх здійснення, можна говорити, що у системі засад судочинства гласність може бути певного мірою обмежена. Так, загальна гласність може обмежуватися за колом осіб (наприклад, для неповнолітніх) або за характером досліджуваних обставин (які містять державну таємницю або становлять особисту таємницю, містять відомості про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, таємницю усиновлення тощо). Відповідно до ст. 6 ЦПК розгляд справ у всіх судах проводиться і відкрито. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошення відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

Поряд із загальною гласністю може бути обмеженою і гласність сторін. Гласність сторін є обмеженою, якщо сторона не бере участі у тих чи інших судових процедурах або не має можливості знайомитися з матеріалами справи тощо.

Обмежена гласність сторін не є наслідком порушення процесуальних прав, і тому обмежену гласність слід відрізняти від її порушення. Так, відповідно до ст. 327 ЦПК судове рішення підлягає скасуванню, якщо справу розглянуто у відсутності будь кого з осіб, які беруть учать у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, або якщо суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не були притягнуті до участі в справі.

Апеляційне та касаційне оскарження рішень суду – усталені в сучасному судочинстві способи оскарження рішень суду.

Право на апеляційне та право на касаційне оскарження є елементами права на судовий захист. Ці права реалізуються у процедурах апеляційного та касаційного перегляду, які регламентуються процесуальним законодавством.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження ґрунтується на інстанційній побудові судової системи (інстанційності), розмежуванні функцій судів різних інстанцій, можливості декількох судів розглядати ту чи іншу справу.

У сучасних процесуальних системах право на апеляційне оскарження судових рішень регламентовано як право на оскарження рішень, що не набрали законної сили, а право на касаційне оскарження рішень – як право на оскарження рішень, що набрали законної сили. При цьому суд апеляційної інстанції вирішує питання факту і права, а суд касаційної інстанції вирішує питання лише права. Цими суттєвими обставинами визначаються повноваження апеляційних та касаційних судів та процедур апеляційного та касаційного провадження.

Конституція, як видно зі змісту положення, що коментується, визнала як засаду судочинства доступ до правосуддя через визнання права на апеляційне та касаційне оскарження. Разом з тим вона передбачила, що у законі можуть бути визначені випадки, які унеможливлюють апеляцію та касацію рішень суду. У зв’язку з цим має принципове значення для реалізації цієї засади судочинства регламентація апеляційного та касаційного оскарження рішень суду у процесуальному законодавстві.

Так, ст. 13 ЦПК України передбачає забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених ЦПК України.

Відповідно до ст. 292 ЦПК України сторони, а також інші особи та прокурор, які брали участь у справі, можуть оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Стаття 293 ЦПК України передбачає, що на ухвали суду може бути подана апеляційна скарга за умов, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню справи, та у випадках, передбачених ЦПК.

Аналогічні норми містяться у КПК України. Згідно зі ст. 347 КПК апеляція може бути подана:

1) на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами;

2) на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами.

Апеляція також може бути подана:

1) на ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування;

2) на окремі ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом;

3) на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених КПК.

Правила, які конкретизують положення Конституції України щодо забезпечення касаційного оскарження рішень суду, також містяться у чинному процесуальному законодавстві. Наприклад, відповідно до ст. 324 ЦПК України право касаційного оскарження мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки. У касаційному порядку оскаржуються рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; ухвали суду першої інстанції, вказані у пп. 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29 ч. 1 ст. 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Певні обмеження допустимості апеляції і касації окремих рішень сприяють підвищенню функціональної спроможності та ефективності діяльності апеляційних і касаційних судів. Забезпечене Конституцією України право на судовий захист та Європейською конвенцією з прав людини та основних свобод право на справедливий суд не порушуються певними обмеженнями апеляції чи касації, оскільки заінтересованій особі вже надавалося право бути заслуханим у суді першої інстанції. Право вимоги доступу до другої або третьої інстанції Конституція, а також Європейська конвенція з прав людини не визначають. Хоча, виходячи з принципу про необхідність надання ефективного правового захисту (ст. 6 Конвенції), таке право може існувати, але у такому разі є доцільним регламентувати процесуальні механізми допуску до апеляції чи касації, виходячи з того, що пріоритетним має бути забезпечення функціональності судів, які б в іншому випадку були перевантажені судовими справами, в тому числі з незначними вимогами та тими, що не мають принципового характеру.

Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Обов’язковість рішень суду як засада судочинства конкретизується у процесуальному законодавстві і пов’язується з набранням рішеннями законної сили. Виходячи з обов’язковості рішення, законодавчо передбачені процедури звернення рішень до виконання, якими завершується судова справа. Так, згідно зі ст. 115 ГПК рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов’язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Стаття 14 ЦПК передбачає, що судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.

Наприклад, вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення встановленого законом строку його оскарження в апеляційному порядку тривалістю 15 діб з моменту його проголошення, а для засудженого, що перебуває під вартою, – в той же строк з моменту вручення йому вироку (ст. 349 КПК України).

Обов’язковість судових рішень, таким чином, є передумовою їх здійсненності, яка проявляється у примусовому характері рішень, можливості їх примусового виконання. Так, виконання вироку, яким особу засуджено до позбавлення волі або виправних робіт без позбавлення волі, здійснюють відповідні органи, передбачені нормами кримінально виконавчого права. Суд, який постановив вирок, зобов’язаний стежити за тим, щоб він був звернений до виконання (ч. 7 ст. 404 КПК). Органи по виконанню вироку або інших рішень суду у кримінальній справі повідомляють суд, який постановив вирок, про його виконання (ч. 8 ст. 404 КПК). Відповідно до ст. 382 КК України невиконання судового рішення є самостійним складом злочину.

Судове рішення, яке набрало законної сили, крім обов’язковості та здійсненності, має й інші правові властивості: незмінність, неспростовність, виключність, преюдиціальність. Тому обов’язковість судових рішень є складовою законної сили судових актів і передумовою їх виконавчої сили.

Ефективний судовий механізм захисту неможливий без процедур примусової реалізації рішень суду. Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Бурдов проти Росії» від 7 травня 2002 р. зазначив, що у контексті ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод виконання судового рішення, прийнятого будь яким судом, має розглядатися як складова «судового розгляду». Більшість справ, що надходять до Європейського суду з прав людини, стосуються питань дотримання національними судами ст. 6 Конвенції в частині тривалості виконання судових рішень національних судів, винесених на користь заявників. У своїх рішеннях ЄСПЛ зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позбавляють положення п. 1 ст. 6 Конвенції будь якого сенсу. Так, у справі «Шмалько проти України» Європейський суд наголосив, що п. 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь яких його цивільних прав та обов’язків. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, – і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. б Конвенції як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».

Невиконання судових рішень кваліфікується ЄСПЛ не лише як порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, але і як порушення інших конвенційних прав. Так, у справі «Войтенко проти України» Суд знайшов порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 та ст. 1 протоколу №1 Конвенції. Він зазначив, що рішення українського суду залишалось невиконаним через відсутність бюджетних коштів та законодавчих заходів. Суд констатував, що неможливість заявника домогтися виконання його рішення протягом чотирьох років, крім порушення ст. 6, становить втручання у його право на мирне володіння майном у сенсі п. 1 ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції. Як наслідок, заявникові було присуджено 2 000 євро на відшкодування немайнової шкоди та 33 євро на відшкодування витрат.

Конституція передбачає, що законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

У конституційно правовому аспекті це означає, що засадами судочинства є основні конституційні засади, а також засади, передбачені законом. У статті 129 законодавець перерахував основні засади судочинства. Це означає, що і в самій Конституції можуть міститися, поряд з окремо визначеними, правові положення, які за своїми ознаками та регулятивним значенням можуть бути також названі засадами судочинства і які забезпечують права і свободи людини. Так, до них можна віднести: державну мову судочинства (ст. 10), особисту недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30), таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), охорону особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32), доступність і гарантованість судового захисту і свобод людини і громадянина (ст. 55) та ін.

У механізмі реалізації конституційних засад судочинства з точки зору правової визначеності мають значення межі конкретизації цих засад у процесуальному законодавстві, а також формування специфічних засад судочинства в окремих судових юрисдикціях, що є предметом правового регулювання відповідного процесуального законодавства.

Так, КПК України передбачає як принципи, крім визначених у Конституції, безпосередність, усність судового розгляду (ст. 257), незмінність складу суду при розгляді справи (ст. 258) тощо.

Частина 5 коментованої статті передбачає відповідальність за неповагу до суду і судді, яка є самостійним складом правопорушення.

Так, ЦПК України передбачає відповідальність свідків та експертів (статті 50, 53). Частина 5 ст. 50 ЦПК містить норму, що за завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків – відповідальність, встановлену законом. Частина 13 ст. 53 ЦПК передбачає, що за завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків експерт несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків – відповідальність, встановлену законом.

Стаття 1853 КпАП України встановлює адміністративну відповідальність за неповагу до суду. Відповідно до цієї статті неповага до суду, що виразилася у злісному ухиленню від явки в суд свідка, потерпілого, позивача або непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил, тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк від 15 діб. Злісне ухилення експерта перекладача від явки в суд тягне за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Кримінальна відповідальність встановлена за втручання у діяльність судових органів, за погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя або присяжного, за посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, невиконання судового рішення (статті 376, 377, 379, 382 КК України).

Інший коментар до статті 129 Конституції України

Сформульована в ч. 1 статті конституційна норма про те, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону, має важливе значення як загальний принцип судочинства та правосуддя, і він закріплений у відповідному чинному законодавстві про судоустрій, судочинство, статус суддів.

За своїм змістом норма має двоєдине значення. Вона забороняє будь-яке обмеження і сторонній вплив (спонукання, тиск, пряме або непряме втручання та ін.) з будь-чийого боку, в тому числі органів законодавчої і виконавчої влади, посадових осіб, громадських організацій, партій і рухів, колективів і окремих громадян у процесуальну діяльність професійних суддів, народних засідателів, а в подальшому і присяжних. При вирішенні конкретних справ вони не залежать також від судів вищого рівня, слідчих органів, прокурорів і від висновків та думки кожного з учасників судового розгляду справи.

Професійні судді і народні засідателі незалежні від головуючого і один від другого в дослідженні доказів і прийнятті рішень за своїм власним переконанням. Принцип незалежності суддів, народних засідателів і присяжних при здійсненні правосуддя 1 зобов’язує кожного з них бути неупередженим у дослідженні обставин справи і доказів та в прийнятті рішень, керуватися законом і підкорятись його вимогам.

Отже, в цілому, закріплений в ч. 1 статті принцип незалежності суддів при здійсненні правосуддя наділяє їх правом самостійності в проведенні процесуальних дій і водночас вимагає від них всебічного, повного і об’єктивного розгляду кожної справи, додержання прав його учасників та прийняття законного і обгрунтованого рішення.

Судочинство відповідно до ч. 2 цієї статті провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Дана норма з урахуванням особливостей провадження в цивільних і кримінальних та інших справах більш конкретно має бути визначена в законодавстві про судоустрій і процесуальних кодексах. В них визначатиметься склад суду в залежності від характеру справи (наприклад тяжкості злочину, міри покарання, суми і характеру цивільного позову тощо), а також підсудності справ суду присяжних.

Частина З статті визначає основні засади судочинства, які у більшості своїй відповідно визначені і урегульовані у чинному законодавстві як загальнообов’язкові принципи здійснення судочинства судами окремих судових юрисдикцій. їх уточнення або конкретизація доцільна в законах про судоустрій та інших галузевих законах.

В ч. 5 ст. 129 сформульована норма про те, що за неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності. В чинному законодавстві за такі діяння передбачена адміністративна відповідальність за ст. 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення (див. коментар до ст. 126).