Нова редакція ст. 22 Конституції України з Коментарями.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Коментар до ст. 22 Конституції України

Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Соціально філософським підґрунтям коментованого припису є уявлення про принципову невичерпність розвитку, збільшення кількості й розширення обсягу і свобод людини, необхідних для задоволення її потреб. Зростання та урізноманітнення людських потреб – соціальна закономірність, підтверджена усією історією людства. Ця закономірність якраз і є об’єктивною основою невичерпності прав та свобод людини. Невичерпність прав і свобод не слід ототожнювати із необмеженими можливостями їх використання. Останнє положення роз’яснюється у коментарях до статей 21, 64 Конституції.

Наведений припис фіксує «відкритість» переліку конституційних прав і свобод людини, свідчить про те, що вони не вичерпуються лише тими правами, які закріплені у Конституції. У такий спосіб резервується, передбачається можливість наступного розширення цього переліку, виникнення і державного забезпечення у подальшому нових прав людини і громадянина. У цьому полягає гуманістичний пафос коментованого положення.

Інший висновок із наведеного припису полягає у тому, що низка прав і свобод людини може існувати й існує поза Конституцією України.

По перше, є такі права і свободи людини, котрі зафіксовано у таких міжнародно правових актах, до яких Україна, можливо, поки що не приєдналась.

По друге, існують такі права і свободи людини, які закріплено у певних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість котрих Україна дала (зокрема, шляхом ратифікації відповідних міжнародних угод), але які в її Конституції ще не відображені.

По третє, існують і згодом можуть зустрітись і такі права та свободи людини та громадянина, що їх закріплено у законах України чи інших нормативно правових актах, хоча у Конституції вони взагалі не згадуються.

У зв’язку з цим набуває особливого, суто практичного значення таке питання: чи кожну зі щойно перелічених груп прав і свобод людини і громадянина, котрі не закріплено у Конституції України, слід вважати безпосередньо діючою, тобто такою, що захищається державою?

Як видається, відповідь на поставлене питання слід давати окремо стосовно правотворчих (передусім законодавчих) органів та щодо органів правозастосовних. Для перших із них усі права і свободи, які зафіксовані у всесвітніх та широко визнаних регіональних міжнародно правових актах, мають бути практично визначальними, «критеріальними». Вони становлять своєрідний орієнтир, «дороговказ» для їхньої діяльності. А для другої групи органів такого значення можуть набувати лише конституційні права і свободи людини і громадянина. Останню обставину відображено, зокрема, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Гарантування прав і свобод – це встановлення і використання (застосування) їх гарантій. Поняття таких гарантій роз’яснювалось у коментарі до ч. 2 ст. 3 Конституції. Скасування конституційних прав і свобод, яке забороняється у коментованому приписі, – це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація, цілковите знищення. Скасування конституційних прав і свобод становить найгірший різновид їх порушення. Окрема заборона щодо скасування саме конституційних прав та свобод людини (і громадянина) прямо передбачена у ч. 1 ст. 157 Конституції.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. У цьому приписі Конституція вперше торкається надзвичайно важливої і складної проблеми обмеження прав і свобод людини. Адже таке обмеження є не чим іншим, як звуженням змісту та обсягу прав і свобод. З викладеного розуміння прав людини стає очевидним, що центральним, стрижневим їх елементом є певні можливості людини – можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля задоволення її потреб та інтересів. Як відомо із загальної теорії діяльності, остання характеризується певними властивостями, рисами. До них належать: мета діяльності, предмет (об’єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми) діяльності, засоби діяльності, результати діяльності та деякі інші складові. Найбільш важливими, визначальними серед них є умови та засоби діяльності, оскільки саме ними зумовлюється реальність використання можливостей суб’єкта, тобто їх здійсненність. Тому поняття змісту прав людини можна визначити як умови та засоби, котрі становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Отже, означене поняття покликане відобразити якісні показники прав людини, які належать до суттєвих ознак цього явища.

Кількісні ж показники прав людини можуть відображатися поняттям обсягу прав людини. Відомо, що кількість – це визначеність предмета, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність, ступінь прояву тієї чи іншої його властивості Обсяг, як і будь яка кількість, визначається за допомогою певних одиниць виміру (наприклад, кількість певних можливих варіантів поведінки, кількість часу, кількість благ, розмір пільг та ін.). Отже, обсяг прав людини – це їх суттєва властивість, яка відображається кількісними показниками відповідних можливостей, виражених у певних одиницях виміру. Одиниці виміру «кількості«(обсягу) прав людини не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх і будь яких прав людини. Характер таких одиниць виміру зумовлюється, насамперед, змістом можливостей, які відображені відповідними правами, а також особливостями носіїв (суб’єктів) прав та специфікою об’єктів цих прав (тобто тих чи інших благ). Наприклад, обсяг права на свободу вибору віросповідання може характеризуватися кількістю віровизнань, конфесій, які можуть бути предметом такого вибору. Обсяг права здобувати вищу освіту характеризується, зокрема, кількістю вищих навчальних закладів, у яких можна її здобути, а також кількістю спеціальностей, за котрими готують фахівців у цих закладах.

З огляду на викладене, можна вважати, що звуження змісту прав і свобод – це зменшення ознак, змістовних характеристик тих можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами; а звуження їх обсягу – це зменшення сфери суспільних відносин, у межах якої може відбуватися здійснення людиною її прав і свобод (тобто зменшення кола суб’єктів, розміру території, часу або будь яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод). Отже, звуження змісту стосується якісної характеристики відповідного права, а звуження обсягу – його кількісної характеристики.

Коментоване положення принципово забороняє законодавцю погіршувати становище людини у суспільстві шляхом обмеження тих прав і свобод, які вже закріплено у законах України. Щодо конституційних прав і свобод така заборона застережена спеціально (ч. 1 ст. 157).

Конституційний припис, що коментується, як і попередній, є яскравим прикладом самообмеження держави у відносинах з громадянами у ході втілення нею в життя одного з принципів правової держави. Проте його реалізація не є безпроблемною. Сама Конституція України вже заклала можливість обмеження за допомогою закону багатьох прав людини за наявності певних підстав (наприклад, ч. 3 ст. 34, ч. 2 ст. 35, ч. 1 ст. 36). Тому коментоване положення слід розуміти так, що у Конституції (та й в інших законах) не можуть бути введені нові підстави правообмеження, крім тих, які вже конституційно закріплені.

За такої постановки питання якщо й не усувається цілком можливість виникнення колізій, то принаймні зменшується її вірогідність. Але колізії все ж таки можуть виникати: по перше, у процесі приведення законодавства у відповідність до Конституції; по друге, при прийнятті законів з таких питань, які раніше законами взагалі не регулювались; і по третє, при прийнятті інших нормативно правових актів з питань, котрі поки що законом не врегульовані. (Хоча стосовно останнього випадку слід мати на увазі вимогу Конституції про те, що права і свободи людини і громадянина, їх гарантії визначаються «виключно законами України» (п. 1 ч. 1 ст. 92.) Та виходячи із загальної спрямованості, з «духу» коментованого припису, слід вважати, що і в цих випадках обмеження прав і свобод людини і громадянина не можуть бути більшими, аніж ті, які вже встановлено у чинних законах України.

Інший коментар до статті 22 Конституції України

Конституція визнає, що всі права і свободи людини і громадянина, які закріплені в цій Конституції, не можуть вважатися вичерпними. Тим самим Конституцію можна і необхідно розглядати як правову базу для дальшого розвитку, розширення та вдосконалення системи прав і свобод та посилення їх конституційних та інших законних гарантії.

Важливе значення має визначення напрямку розвитку прав і свобод людини і громадянина. Конституція визнає різницю між правами і свободами людини та правами і свободами громадянина, в той же час підтверджуючи їх злитість. У Конституції закріплені як загальнолюдські права, так і права, притаманні лише громадянам України. У міжнародному співтоваристві права людини охоплюються сферою міжнародного права, але через їх ствердження і закріплення в Конституції вони стають нормами українського національного права.

Дана стаття встановлює конституційну гарантію існування певного сучасного переліку прав і свобод людини, визнаного як цією Конституцією, так і міжнародним правом. Причому мається на увазі, що міжнародновизнаний перелік прав і свобод людини ширший за змістом, ніж той, який захищається цією Конституцією. Саме тому ч. 1 ст. 22 встановлює правило, за якими права і свободи людини і громадянина, закріїїлені цією Конституцією, не є вичерпними.

Якби вказаний вище правовий зв’язок конституційного та міжнародного права був заснований на положенні про примат міжнародного права над внутрішнім, національним законодавством, тоді міжнародно визнаний перелік прав і свобод людини, завдяки вказівці про невичерпність передусім конституційних прав і свобод, мав би діяти в Україні у повному обсязі на підставі міжнародного права. Це положення, проголошене Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., в Конституції свого закріплення не знайшло. Суверенна Україна, додержуючи загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, встановила своєю Конституцією чіткий порядок введення в дію цих норм на території країни {ст. 9). Норми міжнародного права, в тому числі і ті, що стосуються прав і свобод людини, стають частиною національного законодавства при умові надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів українським парламентом. Такий порядок не виключає, а передбачає можливість як внесення змін до Конституції України, так і прийняття ряду звичайних законів, що відповідають і Конституції, і міжнародним правовим нормам у гуманітарній сфері.

Конституція закріплює принцип гарантованості конституційних прав і свобод, неможливість їх скасування. Цей загальний принцип конкретизований через конституційну вимогу неможливості звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення до неї змін, що порушують права і свободи громадянина (ст. 15 7 Конституції). У випадку подання до Верховної Ради законопроекту про внесення в Конституцію змін, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, на Конституційний Суд України покладається обов’язок зробити висновок щодо конституційності такого законопроекту. При відсутності позитивного висновку Конституційного Суду законопроект відхиляється (ст. 159 Конституції).