Стаття 21 Конституції України

Нова редакція ст. 21 Конституції України з Коментарями.

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Коментар до ст. 21 Конституції України

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Наведене положення втілює соціально філософські засади рівноправності всіх людей. Воно майже дослівно відтворює зміст ст. 1 Загальної декларації прав людини. І хоча ця Декларація існує вже понад півстоліття, проте деякі з понять, що використовуються в її першій статті, не завжди розуміються однозначно, а тому вимагають спеціальної наукової інтерпретації.

Вільність, або свобода – фундаментальна якісна характеристика людини, яка відображає її властивості (стан) як суб’єкта власних дій, власної долі. Вона виявляється через свободу волі, тобто здатність свідомо, самостійно й добровільно обирати той чи інший варіант поведінки, діяльності – як інтелектуальної, розумової, так і фізичної. Вільність (свобода) – це завжди й насамперед реальна можливість вибору. Проте ця можливість людини ніколи не була й не буде абсолютною, безмежною. Вона має певні об’єктивні рамки, які визначаються природними та соціальними закономірностями, явищами, обставинами, умовами. Вихід за ці рамки, їх ігнорування може створити небезпеку для існування й розвитку людини, соціальних груп, суспільства. У кожний конкретно історичний період ці межі не є однаковими, але вони завжди існують. У деяких випадках прямі застереження щодо них зроблено, як вже зазначалось, у міжнародно правових актах, у національних конституціях та іншому національному законодавстві. Одним словом, людина має бути відносно вільною від волевиявлення держави чи інших носіїв влади. Якщо зважати на природний та соціальний детермінізм, то не можна не бачити, що людина має відносну свободу прояву й реалізації своєї волі. Межі цієї свободи мають бути засадничо однаковими для всіх людей.

Головний пафос, «дух» коментованого припису полягає в акцентуванні того, що не може бути людей, не вільних у принципі, засадничо. Всезагальність свободи людини («усі люди є вільні») осі> основна ідея цього положення.

Іншою стороною такої свободи й умовою її здійснення є рівність людей, але не фактична, а рівність саме з точки зору їхньої свободи. «Рівність у свободі» є засадничою умовою співіснування людей у сучасному цивілізованому суспільстві. Її проявом є рівність усіх людей у гідності та правах.

Гідність людини – це її цінність як такої, самої по собі, тобто незалежно від будь яких її індивідуальних – біологічних чи соціальних властивостей. А звідси й випливає засада рівності всіх людей з огляду якраз на їхню «антропну», тобто загальнолюдську гідність.

Антропна (загальнолюдська) гідність – це самоцінність людини як такої: гідність людини визначається не її походженням, освітою, соціальним чи майновим станом, а притаманній їй свободою. Змістовно вона зумовлювана, насамперед, існуючими суспільними відносинами, а також іншими факторами людського буття. Психічним (інтелектуальним) відображенням цієї органічної, «природженої» властивості кожної людини є її власні, а також інших суб’єктів суспільства оціночні судження стосовно зазначеної властивості, тобто оцінки гідності людини.

Отже, гідність – це об’єктивна властивість людини, яка відображає її унікальну, неперевершену цінність. З моменту народження кожного індивіда його гідність є однаковою, «рівною» із гідністю інших людей. Усвідомлення цього усіма суб’єктами призводить до формування у кожної особи почуття власної гідності, до очікування поваги до неї з боку інших людей, до вироблення установки на відстоювання своїх прав, а також до визнання нею рівних прав усіх інших людей.

Однаковість гідності кожної людини відображена й у тій нормі Конституції, за якою «кожен має право на повагу до його гідності» (ст. 28).

“Уявлення про рівну гідність усіх людей – ідеологічне джерело їх «рівноправності» (включаючи й рівноправність юридичну), заслін посяганням на рівність, тобто встановленню безпідставних привілеїв (позитивній дискримінації) чи обмежень (негативній дискримінації).

Поняття рівноправності людей (і громадян) докладніше роз’яснюється у коментарі до ст. 24 Конституції України.

Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Невідчужуваність прав і свобод людини – це їх внутрішня, іманентна, «неминуча» притаманність людині, їх невід’ємність від неї. Ця властивість прав і свобод полягає в тому, що можливості людини, які в них відображаються, є неодмінною, закономірною приналежністю кожної людської істоти. Вони притаманні людині як такій та «набувають чинності» з моменту її народження. Тому права людини – у їх виникненні та існуванні – не потребують дозволу, схвалення з боку будь кого, у тому числі й з боку держави. Вони лише можуть бути визнані юридичним законом (державою) задля їх гарантування. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей: без них вона – незалежно від місця, часу й умов її існування – не зможе сформувати, розвинути, проявити себе саме як особистість. Оскільки ніхто не дарує людині її прав та свобод – ані держава, ані якесь інше об’єднання, угруповання, ані та чи інша особа, то й відібрати, позбавити їх людину не може ніхто. Більш того, сама людина не може від них відмовитися. «Права людини та основні свободи є невід’ємним правом кожної людини, даним їй від народження», – зазначається у п. 2 ч. 2 Декларації та Програми дій Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася під егідою ООН у Відні 1993 р.

Непорушність прав людини – це «незменшуваність», «недоторканність» можливостей людини, котрі відображені тими чи іншими її правами. З поняттями невідчужуваності та непорушності прав людини тісно пов’язані (але не тотожні їм) неприпустимість їх скасування та обмеження (останнє положення роз’яснюється у коментарі до наступної статті).

Можна сказати, що невідчужуваність та непорушність прав людини характеризують їх як такі права, які існують навіть незалежно від їх юридичного визнання (тобто як права «природні», або загальносоціальні). А неприпустимість їх скасування й обмеження – як такі, котрі вже закріплені в Основному Законі держави (тобто як права позитивні), в якому таку формальну заборону встановлено.

Інший коментар до статті 21 Конституції України

У даній статті знайшли своє відображення ідеали свободи та людської гідності. Причому вільність і рівність людей розглядаються з позицій природних прав, тобто таких, які притаманні кожній людині з народження і існують незалежно від діяльності держави. За таких обставин стає зрозумілою вимога Конституції, за якою права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Дані положення закріплюють загальновизнаний цивілізованим людством і нормами міжнародного права принцип невід’ємності від людини її прав і свобод.

Наведене положення слід розглядати як принцип універсальної невідчужуваності прав і свобод, коли жодна людина не може бути позбавлена своїх прав ні будь-яким актом держави, в тому числі волею більшості суверенного народу, ні навіть своїм власним актом. Характеристика прав і свобод людини як невідчужуваних має у своїй основі визнання ключового значення цього інституту в побудові демократичного устрою держави і громадянського суспільства. Подібне тлумачення даної статті випливає з визнання і гарантування Конституцією непорушності прав і свобод людини.

Слід зауважити, що ці положення Конституції повністю відповідають вимогам Статуту Організації Об’єднаних Націй, який поклав на держави юридичний обов’язок дотримуватися головних прав і свобод людини, а також відповідним принципам Гельсінського Заключного акта, за якими державиучасниці будуть постійно поважати права людини й основні свободи і докладати зусиль, включаючи співробітництво з Організацією Об’єднаних Націй, з метою сприяння їх загальній і ефективній повазі.

Принцип непорушності прав і свобод людини означає, що вони не можуть бути скасовані волею законодавця чи порушені в процесі реалізації Конституції та прийнятих у відповідності з нею законів.У даній статті знайшли своє відображення ідеали свободи та людської гідності. Причому вільність і рівність людей розглядаються з позицій природних прав, тобто таких, які притаманні кожній людині з народження і існують незалежно від діяльності держави. За таких обставин стає зрозумілою вимога Конституції, за якою права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Дані положення закріплюють загальновизнаний цивілізованим людством і нормами міжнародного права принцип невід’ємності від людини її прав і свобод.

Наведене положення слід розглядати як принцип універсальної невідчужуваності прав і свобод, коли жодна людина не може бути позбавлена своїх прав ні будь-яким актом держави, в тому числі волею більшості суверенного народу, ні навіть своїм власним актом. Характеристика прав і свобод людини як невідчужуваних має у своїй основі визнання ключового значення цього інституту в побудові демократичного устрою держави і громадянського суспільства. Подібне тлумачення даної статті випливає з визнання і гарантування Конституцією непорушності прав і свобод людини.

Слід зауважити, що ці положення Конституції повністю відповідають вимогам Статуту Організації Об’єднаних Націй, який поклав на держави юридичний обов’язок дотримуватися головних прав і свобод людини, а також відповідним принципам Гельсінського Заключного акта, за якими держави-учасниці будуть постійно поважати права людини й основні свободи і докладати зусиль, включаючи співробітництво з Організацією Об’єднаних Націй, з метою сприяння їх загальній і ефективній повазі.

Принцип непорушності прав і свобод людини означає, що вони не можуть бути скасовані волею законодавця чи порушені в процесі реалізації Конституції та прийнятих у відповідності з нею законів.