Нова редакція ст. 28 Конституції України з Коментарями.

Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Коментар до ст. 28 Конституції України

Право кожного на повагу до його гідності належить до особистих невід’ємних прав людини. Без визнання його з боку держави і забезпечення належного рівня захисту людина не може бути рівноправним членом суспільства. Саме тому Конституція України гарантує його слідом за проголошенням рівності конституційних прав і свобод.

Як випливає із законоположень, що містяться у ст. 28, в їх нормативній єдності, держава має не лише утримуватися від посягання на гідність особи, а й зобов’язана забезпечити дієвий захист всім особам від таких посягань з боку третіх осіб.

Як етична і правова категорія гідність включає усвідомлення особою і оточуючими факту володіння нею сукупністю певних моральних і інтелектуальних властивостей, а також її повагу до самої себе. Гідність особи визначається не лише самооцінкою суб’єкта, а й його об’єктивною оцінкою іншими людьми. Проте незалежно від останньої і в тих випадках, коли особа через хворобливий психічний стан не здатна до соціально усвідомленої поведінки, її гідність охороняється державою.

Саме тому ч. 2 даної статті закріплює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця конституційна норма відтворює відповідні положення ст. 5 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. (далі – Конвенція), ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., Декларації про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання 1975 р., Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Заборона катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження не знає винятків, а тому не допускає порушень й у період війни або іншого надзвичайного стану, що прямо зазначено в ч. 2 ст. 64 Конституції України. Така абсолютна заборона підтверджує, що право, гарантоване цією статтею, втілює одну з основоположних цінностей демократичної держави.

У частині 2 ст. 28 названі основні категорії, які містять градацію жорстокості поводження з людиною або її покарання. З’ясування змісту кожної з них має важливе значення для правильного усвідомлення даної конституційної норми.

Тлумачення цих категорій має здійснюватися з урахуванням загальновизнаних міжнародних стандартів та практики Комітету проти катувань, а також Європейського суду з прав людини. Відповідно до ст. 1 Конвенції «катування» означає будь яку дію, якою будь якій особі навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона запідозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу чи з будь якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. До цього терміна не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невідцільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково.

Стандарти нелюдського поводження або покарання та такого, що принижує гідність, поводження або покарання сформульовані в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі – Суд). Так, у Рішенні в справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції (1969 р.) визначені такі ступені забороненого поводження з людиною: нелюдське поводження або покарання – таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправданим; таке, що принижує гідність, поводження або покарання – поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням. У справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (1978 р.) Суд вніс деякі корективи до цих визначень: катування – нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до дуже серйозних і тяжких страждань; нелюдське поводження чи покарання – спричинення сильних фізичних та душевних страждань; таке, що принижує гідність, поводження – знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності, а також принизити її гідність та, по можливості, зламати її фізичний і моральний опір. На жаль, на даний час у практиці Суду є декілька рішень й щодо України, в яких визнано порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (рішення у справі «Афанасьев проти України», «Невмержицький проти України», «Яременко проти України» тощо).

Виходячи з особливої небезпеки зазначених форм нелюдського поводження не тільки для окремої людини, а й для суспільства в цілому, віддаючи пріоритет захисту права кожного на повагу до його гідності, міжнародна спільнота закріпила в ст. 3 Конвенції заборону жодній державі учасниці висилати, повертати чи видавати будь яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування катувань. У справі «Сьорінг проти Сполученого Королівства» (1989 р.) Суд дійшов висновку, що екстрадиція особи, яка обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, до Сполучених Штатів Америки, де до неї може бути застосований смертний вирок, є порушенням ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки перебування її протягом довгого часу в камері смертників в екстремальних умовах, у стані постійної пригніченості та очікування приведення до виконання смертного вироку тягне за собою страждання виключної сили та тривалості, що перевищує поріг, встановлений Конвенцією.

Слід разом з тим враховувати, що в деяких випадках, прямо визначених у законі, компетентні державні органи мають право приймати рішення та вчиняти певні дії, які хоча й спричинюють особі моральні або фізичні переживання, проте ґрунтуються виключно на законі і обумовлюються необхідністю досягнення соціально значущої мети. Ці дії та рішення не можуть бути визнані як такі, що принижують гідність особи. Особливо це стосується сфери кримінального судочинства, де широко застосовуються заходи кримінально процесуального примусу, які так чи інакше обмежують конституційні права людини.

Так, наприклад, у ході провадження обшуку слідчим можуть бути виявлені факти, які стосуються інтимних сторін життя особи, у житлі чи іншому володінні якої проводиться слідча дія. Прослуховування телефонних переговорів або перлюстрація кореспонденції в порядку ст. 187 КПК України, Закону України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно розшукову діяльність» також пов’язані із втручанням в особисте життя. Певні труднощі морального характеру відчуває людина й при провадженні особистого обшуку, освідування, відібрання зразків для експертного дослідження, поміщенні до стаціонару для проведення судово психіатричної експертизи тощо. Втім, примусове медичне втручання у фізичну цілісність особи при проведенні слідчих дій з метою отримання доказів у кожному разі, як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Яллог проти Німеччини», має бути об’єктом виняткової ретельної перевірки і розцінюється як порушення права особи не свідчити проти себе, яке є складовим елементом права на справедливий суд.

Враховуючи це, чинне кримінально процесуальне законодавство передбачає низку етичних засад, дотримання яких є обов’язковим для осіб, які здійснюють кримінальне судочинство.

Ці правила набувають значення гарантій від спричинення особі невиправданої моральної шкоди в ході кримінально процесуальної діяльності. Так, наприклад, важливе положення загального характеру, дотримання якого є обов’язковим при провадженні процесуальних дій, містить ч. 3 ст. 22 КПК України: «забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів». Відповідно до ч. 4 ст. 184 КПК України учасники особистого обшуку або виїмки в особи предметів і документів повинні бути однієї статі з особою, яку обшукують чи у якої проводиться виїмка. При освідуванні особи іншої статі, коли це пов’язане з необхідністю її оголювати, слідчий не вправі бути присутнім. При освідуванні також не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її здоров’я (ч. 3 ст. 193 КПК України). Відтворення обстановки і обставин події допускається при умові, коли виконувані дії не принижують гідності осіб, що беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров’я (ч. 2 ст. 194 КПК України).

Особи, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопіюванню і фотографуванню. Речі, які є при них, а також передачі і посилки, що надходять на їхнє ім’я, також підлягають огляду, а листування – перегляду. Крім того, у випадках і порядку, передбачених Законом України від 30 червня 1993 р. «Про попереднє ув’язнення», адміністрація місця попереднього ув’язнення має право застосовувати щодо осіб, взятих під варту, заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю. Тримання осіб, взятих під варту, здійснюється на принципах неухильного додержання Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув’язненими і не може поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність. У рішенні у справі «Кудла проти Польщі» Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод держава має забезпечити, аби затримана особа перебувала в умовах, що є сумісними з її людською гідністю, щоб засоби та методи виконання цього заходу не піддавали таку особу стражданню та потребі такої інтенсивності, що перевищує невідворотний рівень страждання, пов’язаного із затриманням, та відповідно до практичних вимог затримання її здоров’я та добробут були забезпечені з поміж іншого відповідною медичною допомогою.

У випадку голодування особа, яка взята під варту, може бути піддана примусовому годуванню. Такий захід не становить порушення вимог ст. 3 Європейської конвенції, якщо він застосовується після отримання судового дозволу та за наявності медичної необхідності, а спосіб годування не повинен перевищувати стандарт мінімального рівня жорстокості, встановлений у практиці Суду (рішення Європейського суду у справі «Невмержицький проти України»).

Важливою гарантією від свавільного втручання в особисте життя людини з боку державних органів є запроваджений Конституцією України судовий порядок прийняття рішення про проведення тих слідчих дій та оперативно розшукових заходів, які суттєво обмежують конституційні права та свободи. Зокрема, зняття інформації з каналів зв’язку та накладення арешту на кореспонденцію , огляд та обшук житла чи іншого володіння особи, поміщення обвинуваченого у медичний заклад для проведення судово медичної або судово психіатричної експертизи здійснюються виключно на підставі постанови суду (див. коментар до статей 29, 30, 31).

Не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність й кримінальне покарання, що прямо зазначено у ч. 3 ст. 50 КК України. Будучи заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, кримінальне покарання має багатогранні цілі – кару, виправлення засудженого, попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. При цьому характер видів кримінального покарання, умови їх відбування визначені законом таким чином, щоб не спричиняти особі фізичного страждання і не принижувати її гідність. У рішенні по справі «Тайрер проти Сполученого Королівства» (1978 р.) Суд визнав, що призначене судом по справах неповнолітніх покарання підлітка лозинами затверджує застосування насильства і перетворює його на об’єкт формального впливу; крім того, отримуючи удари по оголеній частині тіла, особа зазнає муки від сорому, тобто таке покарання є принизливим, що перевищує поріг, встановлений ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Відповідно до ст. 10 Кримінально виконавчого кодексу України засуджені мають право на особисту безпеку. У разі виникнення небезпеки життю і здоров’ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого.

Заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та зброя можуть бути застосовані до правопорушників виключно на підставі та в порядку, встановлених законами України «Про міліцію», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», Кримінально виконавчим кодексом України.

Будучи особистим немайновим правом, що забезпечує соціальне буття фізичної особи, право на повагу до гідності та честі захищається й нормами ЦК. Відповідно до статей 277, 280, 297 ЦК України фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі та відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, а також на відповідь і спростування цієї інформації.

Гарантією забезпечення права кожного на повагу до його гідності є й передбачена законами України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» в редакції від 18 червня 1999 р., «Про альтернативну (невійськову) службу» в редакції від 18 лютого 1999 р. можливість проходження громадянами України альтернативної служби. Таке право надається, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням особи і вона належить до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, тобто катування, відповідно до ст. 127 КК України є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність. Злочинними згідно із ст. 373 КК України є й дії, які виражаються в примушуванні давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання чи досудове слідство.

Як посягання на гідність особи розглядається й провадження медичних, наукових чи інших дослідів надлюдиною без її вільної згоди. Тому ч. 3 ст. 28 категорично забороняє таке втручання. Згода на провадження дослідів може бути визнана вільною лише за умови, що особа, яка її дає, повністю обізнана про характер і наслідки дослідів і повністю усвідомлює пов’язану з ними небезпеку.

Правові гарантії недоторканності особи в даному аспекті закріплені в чинному законодавстві України. Так, відповідно до ст. 42 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. (далі – Основи) медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди пацієнту. Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обґрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров’ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди його життю та здоров’ю.

Для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого пацієнта. Щодо пацієнта, який не досяг віку 15 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна. Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання – засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Застосування медико біологічних експериментів на людях допускається із суспільно корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосування експерименту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення науково дослідного експерименту на хворих, ув’язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв’язку з метою дослідження(ст. 45 Основ).

Закон України від 23 червня 1995 р. «Про донорство крові та її компонентів» та ст. 46 Основ забороняють примусове взяття донорської крові та її компонентів. При цьому донорство дозволяється лише за умови, що здоров’ю донора не буде заподіяно шкоди. Клінічні випробування лікарських засобів відповідно до ст. 8 Закону України від 4 квітня 1996 р. «Про лікарські засоби» проводяться за наявності письмової згоди пацієнта (добровольця) на участь у їх проведенні або письмової згоди його законного представника на проведення клінічних випробувань за участю неповнолітнього або недієздатного пацієнта. При цьому пацієнт або його законний представник повинен отримати інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей лікарського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику.

Взяття гомотрансплантатів у живого донора допускається лише за наявності його письмової заяви про це, підписаної свідомо і без примушування після надання йому лікарем об’єктивної інформації про можливі ускладнення для його здоров’я, а також про його права у зв’язку з виконанням донорської функції. Не допускається взяття гомотрансплантатів у живих осіб, які утримуються у місцях відбування покарань; страждають на тяжкі психічні розлади; мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров’ю; надали раніше орган або частину органу для трансплантації (статті 12, 13 Закону України від 16 липня 1999 р. «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини»). Госпіталізація особи до психіатричного закладу відповідно до Закону України від 22 лютого 2000 р. «Про психіатричну допомогу» за загальним правилом здійснюється добровільно – на її прохання або за її усвідомленою згодою. Проте особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу і без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах та при встановленні в неї тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.

Якщо особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або вчинила злочин у стані обмеженої осудності чи після його вчинення захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання, до неї можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. За чинним КК України такі заходи застосовуються виключно на підставі рішення суду. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб судом застосовуються такі заходи: надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом. Підстави застосування цих примусових заходів медичного характеру визначені ст. 94 КК України.

Інший коментар до статті 28 Конституції України

Конституція закріплює повагу до людської гідності, у зв’язку з чим встановлює норму, за якою катування та інші жорстокі, нелюдські або такі, що принижують гідність особи, види поводження і покарання є грубим порушенням прав людини. Ця норма відтворює відповідні положення Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, прийнятої в 1984 р., учасницею якої є Україна.

Відповідно до статті І цієї Конвенції термін “катування” визначає будь-яку дію, якою певній особі навмисне спричиняються сильний біль або страждання (фізичне чи моральне), щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що грунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома або з їх мовчазної згоди.

Перш за все слід мати на увазі, що заборона катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання згідно з міжнародним правом є абсолютною. Це означає, що навіть виключні обставини, такі, як стан або погроза війни, внутрішня політична нестабільність або інший надзвичайний стан не можуть служити виправданням катувань чи інших вказаних в Конституції видів поводження або покарання.

По-друге, згідно з чинним законодавством вчинення катувань та інших видів жорстокого поводження з людиною з боку будь-якої особи становлять собою тяжкий злочин, відносно якого заборонені всякі посилання на “наказ вищестоящого начальника або державної влади”, “виключні обставини” і таке інше.

Зазначена вище Конвенція не містить чіткого визначення, що становить собою жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність людини, поводження або покарання. Тому в цьому питанні є необхідність послатися на практику відповідних органів.

Так, згідно з міркуваннями, які були подані на розгляд Комісії з прав людини Економічної та Соціальної Ради ООН, умови, в яких утримуються підозрювані у скоєнні злочинів у слідчих ізоляторах Росії, є жорстокими, нелюдськими і такими, що принижують гідність людини; вони самі по собі є катуванням. Оскільки ж підозрювані утримуються там з метою прискорення проведення попереднього слідства, щоб зламати їх волю та отримати визнання й інформацію, цілком можна вважати, що вони піддаються катуванням.

Стосовно питання про відповідність правового порядку у Російській Федерації нормам Ради Європи, яке розглядалося Парламентською Асамблеєю Ради Європи у 1994 р., то було підкреслено, що вимога до підозрюваного у скоєнні злочину брати участь у “слідчому експерименті”, коли він знімається на фотоплівку після чого відеофільм подається як доказ до суду, – навіть коли мова не йде про якесь фізичне насильство, – є очевидно такою, що принижує гідність у тому розумінні, яке існує в європейській судовій практиці.

Під поводження, яке заборонено ст. 28 Конституції, можуть підпадати такі явища, як “дідівщина”, використання праці новобранців офіцерами армії, випадки доведення до самогубства і т. ін.

У ч. З ст. 28 на рівень конституційного права поставлена неможливість піддання жодної особи без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам. Підкреслимо. по-перше, що це положення відтворює відповідну норму, яка міститься у ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. По-друге, слід при його застосуванні мати на увазі як вимоги про дійсну добровільність одержання згоди людини, включаючи правила щодо встановлення дієздатності та правоздатності, так і те, що згідно з висловленими вище міркуваннями медичні, наукові та інші досліди ні в якому разі не повинні мати характер катувань чи бути пов’язані з жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність особи, поводженням.