Стаття 62 Конституції України

Нова редакція ст. 62 Конституції України з Коментарями.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Коментар до ст. 62 Конституції України

Коментована стаття закріплює одно з найважливіших демократичних положень, які характеризують правову державу та її кримінальне судочинство – презумпцію невинуватості особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину. Нормативне положення про те, що особа, яка обвинувачується у вчиненні злочину, вважається невинуватою, доки її вину не буде встановлено у визначеному законом порядку, знайшло своє відображення насамперед у найважливіших міжнародно правових актах, які закріпили універсальні стандарти основних прав і свобод людини, зокрема: Загальній декларації прав людини (п. 1 ст. 11); Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (п. 2 ст. 14); Європейській конвенції прав людини і основоположних свобод (п. 2 ст. 6). Власне, перелічені міжнародні нормативно правові акти визначили той універсальний перелік прав і свобод, який у своїй єдності має забезпечити нормальну життєдіяльність людини в суспільстві і який знайшов своє закріплення переважно в основних законах держав, що визнали названі акти, в тому числі і в Конституції України. При цьому слід наголосити, що право особи на презумпцію невинуватості у вітчизняній Конституції визначено більш повно і чіткіше, аніж у перелічених міжнародно правових актах. Крім Конституції України, презумпція невинуватості обвинуваченого у вчиненні злочину знайшла своє закріплення і в галузевому законодавстві, зокрема у Кримінальному кодексі України (ч. 2 ст. 2) та опосередковано в Кримінально процесуальному кодексі України (ч. 2 ст. 15), хоча в останньому вона б мала бути закріплена в конституційному формулюванні, оскільки презумпція невинуватості істотно впливає на суть і характер вітчизняного кримінального судочинства.

Формула презумпції невинуватості, яка міститься в ч. 1 ст. 62 Конституції – особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, – це об’єктивне правове положення, констатація і вимога закону, насамперед Основного – Конституції України, звернена до всіх державних і громадських формувань, посадових і службових осіб, громадян, до загальної суспільної думки: обвинувачений вважається невинуватим доти, доки той, хто вважає його винним на суб’єктивному рівні (слідчий, прокурор, потерпілий чи інший суб’єкт процесу), не доведе у встановленому законом порядку (тобто в кримінально процесуальній формі) його вину перед судом належними, допустимими і достовірними доказами. Лише коли суд погодиться з ними, на їх основі ухвалить обвинувальний вирок щодо обвинуваченого (у суді він підсудний), і цей вирок набере законної сили, лише з цього моменту обвинувачений вважається винним у вчиненні злочину і лише з цього часу можна вважати і називати його злочинцем.

Таким чином, призначення презумпції невинуватості насамперед полягає в тому, щоб протистояти в кримінальному судочинстві обвинувальному ухилу, суб’єктивізму, тенденційності чи навіть свавіллю всьому, що перетворює кримінальне судочинство на знаряддя розправи над обвинуваченим, ототожнює обвинуваченого з винуватим, робить його фактично безправним.

Визнання обвинуваченого винним у вчиненні злочину за умови доведеності у встановленому кримінально процесуальним законом порядку його вини характеризує демократичну суть кримінального судочинства, надійно захищає його від необґрунтованого, свавільного притягнення до кримінальної відповідальності. Увесь сенс презумпції невинуватості полягає не в тому, що слідчий чи прокурор, який погоджується з його висновками про наявність вини обвинуваченого, вважають його винним. Внутрішнє переконання про винуватість особи у вчиненні злочину може сформуватись у них вже на самому початку провадження в кримінальній справі, навіть на стадії її порушення. Воно може зміцнюватись в ході досудового розслідування в результаті одержання все нових доказів вини особи і знайти своє закріплення у відповідних прийнятих ним процесуальних актах (постанові про притягнення особи як обвинуваченого, обвинувальному висновку). І у випадку надходження до суду справи з обвинувальним висновком обвинувачена особа визнається винною у вчиненні злочину у свідомості (на суб’єктивному рівні) слідчого та прокурора, який затвердив обвинувальний висновок, і висновки цих суб’єктів процесу про вину обвинуваченого насправді можуть бути істинними. Але обвинувачений поки що визнається невинуватим перед законом і суспільством. Переконання названих осіб на суб’єктивному рівні (внутрішнє переконання) не спростовує презумпції невинуватості. Для її спростування необхідне зовнішнє переконання у наявності вини обвинуваченої особи, переконання всіх, яке настане лише після встановлення вини особи судом у результаті розгляду та вирішення кримінальної справи і ухвалення ним обвинувального вироку. Визнати ж особу винною у вчиненні злочину, а також піддати її кримінальному покаранню, інакше як за вироком суду в демократичній державі неможливо (ст. 75 КПК України).

Стаття 62 Конституції України є спеціальною правовою нормою, яка зберігає свою дію лише у сфері кримінального судочинства. Вона не поширюється на випадки притягнення особи до будь якої іншої юридичної відповідальності. Свою регулятивну дію вона поширює не лише на таких учасників кримінального судочинства, як обвинувачений, підозрюваний, підсудний та засуджений (цей до набрання вироком законної сили). Під її захистом перебуває будь яка особа в кримінальному судочинстві, стосовно якої ведуться дії інкримінаційного характеру. Це, зокрема, особа, щодо якої лише ставиться питання про порушення кримінальної справи, а також свідок, якого допитують про обставини, що можуть бути використані проти нього.

Не припиняє своєї дії презумпція невинуватості й щодо осіб, звільнених від кримінальної відповідальності у зв’язку із закриттям кримінальних справ за так званими нереабілітуючими підставами, зокрема у зв’язку з: амністією або помилуванням; дійовим каяттям; примиренням винного з потерпілим; застосуванням до неповнолітньої особи примусових заходів виховного характеру. Незважаючи на те, що в перерахованих випадках у постанові суду про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та закриття кримінальної справи не констатується висновок про його невинуватість, а радше навпаки – він передбачається, дія презумпції невинуватості поширюється на такого обвинуваченого. У перелічених випадках вина особи встановлюється, але не для визнання її винною вироком суду і покарання, а з метою закриття кримінальної справи. Тож суд при цьому не визнає особу винуватою у вчиненні злочину своїм вироком. Він ухвалює постанову про закриття кримінальної справи, яка не замінює вироку суду, а отже, вона й не є тим судовим актом, яким згідно зі ст. 62 Конституції особа визнається винуватою у вчиненні злочину. Не випадково, що в цих випадках особа визнається такою, що не має судимості (ст. 88 КК України). Саме так тлумачить коло осіб, на яких поширює свою дію презумпція невинуватості, Європейський суд з прав людини (далі – Суд). У справі Хужін та інші проти Росії (2008 р.) він вважає, що кримінальне переслідування настає не лише з моменту затримання особи за підозрою у вчиненні злочину, але й до нього, якщо для неї у цьому зв’язку можуть настати певні негативні наслідки. Власне, у названій справі особа була допитана як свідок про обставини ніби нею вчиненого злочину. В іншій справі (Адольф проти Австрії, 1982 р.) Суд визнав незаконною постанову суду, якою стосовно заявника справа була закрита в суді за ініціативою обвинувачення внаслідок зміни обстановки, але при цьому на обвинуваченого були віднесені судові витрати. Таке рішення Суд вважав непрямим підтвердженням вини обвинуваченого, тобто порушенням презумпції невинуватості.

Незважаючи на те, що принцип презумпції невинуватості за своїм регулятивним впливом поширюється на сферу кримінального судочинства, де особа перебуває в статусі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого (до набрання вироком законної сили), і виходить за його межі в тій мірі, в якій щодо особи вчиняються інкримінаційні дії, він (принцип) впливає на правовий статус особи не лише в кримінально процесуальних, але й інших правових відносинах, у яких вона виступає суб’єктом. Так, за обвинуваченим у вчиненні злочину до набрання обвинувальним вироком законної сили зберігаються трудові, житлові, сімейні та інші права і свободи людини (п. 7 ст. 36 Кодексу законів про працю, ст. 71 Житлового кодексу). Загалом ст. 62 Конституції України, як норма прямої дії, забороняє поводитися з особою як винною до набрання законної сили обвинувальним вироком. Проте за наявності передбачених законом підстав до неї можуть вживатися заходи процесуального примусу, в тому числі запобіжні заходи, інші заходи, що обмежують деякі права особи. Так, серед заходів процесуального примусу чинне кримінально процесуальне законодавство передбачає відсторонення обвинуваченого від посади з санкції прокурора в разі, якщо обвинувачений є посадовою особою і завдяки своєму становищу може негативно впливати на хід досудового слідства (ст. 147 КПК України). Якщо в справі є докази того, що такий обвинувачений дійсно вчиняє протиправні дії (знищує чи фальсифікує документи, впливає на інших обвинувачених, потерпілих чи свідків з метою надання ними неправдивих показань тощо), то застосування до нього такого заходу буде ґрунтуватися на легітимній основі, оскільки він викликаний неправомірною поведінкою самого обвинуваченого.

Але нерідко бувають ситуації, коли обвинуваченого не лише без достатніх (передбачених законом) підстав відсторонюють, але й звільняють з роботи відразу після порушення (або й до цього) кримінальної справи, мотивуючи тим, що його дії дискредитують займану посаду, звання чи установу (організацію), в якій він працює. Такі дії та мотиви, що їх викликали, не можуть узгоджуватися з презумпцією невинуватості. Саме такої позиції дотримується Європейський суд з прав людини. У справі Кузьмін проти Росії (2005 р.) Суд у своєму рішенні про прийнятність скарги на порушення ч. 2 ст. 6 Євроконвенції відзначив, що презумпція невинуватості мала б утримати Генерального прокурора РФ від ствердження про вину заявника у вчиненні злочину у своєму наказі про його звільнення з посади відразу після порушення кримінальної справи і до вирішення її судом.

В іншій справі (Хужін та інші проти Росії, 2008 р.) Європейський суд у своєму рішенні про прийнятність заяви про порушення презумпції невинуватості ще більш широко підтвердив свою позицію. Обставини справи в контексті визначення наявності порушення презумпції невинуватості полягали в такому: заявники стверджували про те, що слідчий у їх справі, інші працівники прокуратури надали телепрограмі необмежений доступ до матеріалів кримінальної справи, а також особисто брали активну участь у телевізійній програмі, під час якої характеризували вчинені заявником дії як «злочини», і що вони є винуватими в їх вчиненні.

У своєму рішенні Суд нагадує, що положення ч. 2 ст. 6 Конвенції (презумпція невинуватості) спрямоване на те, щоб убезпечити обвинувачену особу від порушень її права на справедливий процес упередженими твердженнями, що тісно пов’язані з розглядом її справи в суді. Презумпція невинуватості є одним із елементів справедливого судового розгляду. Цей принцип забороняє формування передчасної позиції суду, яка б відображала думку про те, що особа, обвинувачена у вчиненні злочину, є винуватою ще до того, коли її вина буде доведена відповідно до закону.

Суд чітко дотримується тієї позиції, що презумпція невинуватості буде порушена у випадку, коли твердження посадової особи стосовно обвинуваченого відображає думку про те, що вона є винуватою, тоді як її вина не була попередньо доведена відповідно до закону. Навіть за відсутності формальної думки про винуватість особи достатньо, щоб були певні підстави вважати, що суд чи посадова особа ставиться до обвинуваченого як до винуватого у вчиненні злочину.

Суд звертає свою увагу на те, що всі посадовці в аналізованій ситуації описували вчинені дії саме як «злочин». Такі твердження не обмежувалися повідомленням про стан розслідування справи чи «висловленням підозри» щодо заявника, а чітко і без жодного застереження відображали факт причетності заявників до вчинення інкримінованих їм злочинів.

За часом презумпція невинуватості зберігається до набрання обвинувальним вироком законної сили. Тільки з цього часу обвинувачений, а тепер він вже є засудженим державою (вирок ухвалюється іменем держави), суспільством, вважається винним у вчиненні злочину. До цього часу будь які публічні твердження про винуватість особи є протиправними, оскільки вони будуть порушувати принцип презумпції невинуватості. Так, Європейський суд з прав людини в справі Аллене де Рібермон проти Франції визнав порушенням п. 2 ст. б Євроконвенції («Кожен обвинувачений у вчиненні злочину вважається невинуватим, доки його вину не доведено в законному порядку») повідомлення поліцейського високого рівня на прес конференції про те, що заявник є «підбурювачем вбивства». Суд у своєму рішенні наголосив, що названа посадова особа у своєму повідомленні прямо заявила про винність заявника, а це, з одного боку, спонукало громадськість повірити у неї, а з другого – передувало оцінці фактів компетентними суддями.

Суд переконаний, що такі твердження з боку посадової особи правоохоронного відомства є «декларацією/проголошенням винуватості» заявників і що ці висловлювання спотворили оцінку фактичних обставин справи судом. Беручи до уваги той факт, що зазначені особи обіймали важливі публічні посади в місті та регіоні, вони змушені були виявити неабияку увагу і обережність у виборі слів, описуючи процес розслідування кримінальної справи. Виходячи з наведених міркувань, Суд наголосив на необхідності чіткого розмежування між твердженням про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим визнанням того, що особа його вчинила. Він неодноразово наголошував на важливості вибору слів у твердженнях посадових осіб про обвинуваченого (Вогмері проти Німеччини, Нестакі проти Словакії та ін.). Отже, уданому випадку Суд дійшов висновку про порушення презумпції невинуватості заявників.

За часом дія презумпції невинуватості не завершується з набранням сили виправдовувальним вироком. Вона діє і після цього. Тому якщо органи чи посадові особи публічної влади висловлюють думку всупереч виправдовувальному вироку, то вони порушуватимуть принцип презумпції невинуватості (справа Мінеллі проти Швейцарії, 1983 р.).

У той же час, на думку Суду, презумпція невинуватості не забороняє представникам влади інформувати громадськість про порушення кримінальної справи, що ведеться її розслідування, про наявність підозри, про арешт певних осіб, про визнання ними своєї вини. Але вона вимагає, щоб влада робила це стримано і делікатно, «як цього вимагає повага до презумпції невинуватості».

Таким чином, презумпція невинуватості за своєю правовою природою є гарантією права особи, щодо якої розпочато кримінальне переслідування, на визнання її невинуватою з боку держави в особі її публічних органів та посадових осіб до часу, коли вину її визнає суд своїм вироком, що набрав законної сили.

Важливим щодо розуміння презумпції невинуватості є також питання про те, чи можуть медіа засоби та журналісти, зокрема у своїх публікаціях, порушити презумпцію невинуватості особи у вчиненні злочину. Оскільки презумпція невинуватості є складовою частиною більш широкого права особи – права на справедливий судовий розгляд, то вважається, що поширення ними інформації щодо ходу кримінального розслідування і вини підозрюваних чи обвинувачених здатне підірвати право особи на справедливий суд. Тому не випадково, що Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № (2003) 13 «Про надання інформації щодо кримінального судочинства через засоби масової інформації» задекларувала окремий принцип № 2 «Презумпція невинуватості» такого змісту: «Повага до принципу презумпції невинуватості є невід’ємною частиною права на справедливий суд. Згідно з цим, погляди та інформація стосовно судових процесів, що відбуваються, мають передаватися або розповсюджуватися через засоби масової інформації тоді, коли це не зашкоджує презумпції невинуватості підозрюваного, обвинуваченого або підсудного».

Серед українського інформаційного законодавства лише в Законі України «Про телебачення і радіомовлення» йдеться фрагментарно про презумпцію невинуватості. Так, у його ст. 59 «Обов’язки телерадіоорганізації» у п. l з на телерадіоорганізацію покладається обов’язок «не поширювати матеріали, які порушують презумпцію невинуватості підсудного або упереджують рішення суду». Буде цілком логічним поширити такий підхід на всі засоби масової інформації.

Європейський суд з прав людини досить гнучко підходить до вирішення питання про те, чи була порушена презумпція невинуватості щодо конкретної особи в контексті її права на справедливий суд, через оцінку збалансування інтересів суспільства мати відповідну інформацію через засоби масової інформації про діяльність певних осіб, особливо тих, які виконують публічні функції, та самих цих осіб. На підставі аналізу його рішень, ухвалених в аналізованому контексті, можна дійти висновку, що Суд використовує принаймні два важливих підходи до оцінки оприлюднення в засобах масової інформації відомостей про злочини та осіб, які їх вчинили. Один з них: якщо стосовно особи ще не була порушена кримінальна справа, то інформація про суспільно небезпечні діяння та осіб, які їх вчинили, не може порушити презумпцію невинуватості, оскільки вона є частиною права особи на справедливий суд, а про нього ще не йдеться. У такому випадку правова ситуація може знаходитись і вирішуватись під кутом зору захисту честі й гідності особи за нормами цивільного права. Другий підхід: якщо проти особи порушена кримінальна справа і ведеться досудове розслідування чи справа надійшла до суду для її розгляду і вирішення, то «журналісти, які висвітлюють кримінальні процеси, що ще не завершились, мають впевнитися, що вони не переходять певні межі, встановлені в інтересах правосуддя, і що вони поважають право обвинуваченого на презумпцію невинуватості (справа Дю Рой та Малорі проти Франції, 2000 р.). В іншій справі (Флукс проти Молдови, 2008 р.) Європейський суд зазначив: «…право на свободу вираження поглядів не може сприйматися як таке, що надає газетам необмежене право безвідповідально звинувачувати осіб у вчиненні кримінально караних діянь за відсутності підтвердження фактів на момент публікації… і без надання їм можливості особисто спростовувати обвинувачення. Існують межі права газет розповсюджувати інформацію, а тому потрібно знаходити баланс між цим правом та правом осіб, на яких поширюється інформація».

Таким чином, медійні засоби, журналісти вправі, і як «вартові демократії» навіть зобов’язані, інформувати громадськість про вчинені злочини та осіб, щодо яких порушені кримінальні справи і ведеться досудове розслідування, а також про перебіг судового процесу, але при цьому вони мають уникати висловлювань та формулювань, які б налаштовували суспільну думку на те, що особа є злочинцем, що вона заслуговує суворої міри покарання ще до розгляду та вирішення справи судом і що від суду очікують саме такого вироку. Саме за таких умов буде збережений баланс між правом суспільства бути проінформованим про суспільно небезпечні діяння, та осіб, що їх вчинили, з одного боку, та правом осіб, яким інкримінуються ці дії, на презумпцію невинуватості та справедливий суд – з другого.

Крім загального чіткого формулювання поняття (формули) презумпції невинуватості, що міститься у ч. 1 ст. 62 Конституції України, ця конституційна норма закріплює ряд правових положень, що випливають з неї і позначаються не лише на правовому статусі особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, але й є гарантіями від безпідставного та необґрунтованого обвинувачення. До таких, зокрема, належать положення (правила): про недопустимість доказування вини доказами, що одержані незаконним шляхом, та припущеннями; про тлумачення сумнівів щодо вини особи на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції). Перелічені положення конкретизуються і більш детально регулюються кримінально процесуальним законодавством.

Презумпція невинуватості як об’єктивне право положення покладає на сторону обвинувачення обов’язок підтвердити вину обвинуваченої особи об’єктивними доказами.

Закріплюючи правило, згідно з яким особа, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, не зобов’язана доводити свою невинуватість, ч. 2 ст. 62 Конституції тим самим покладає обов’язок (тягар) доказування її вини на сторону обвинувачення. При цьому доказування вини охоплює не лише формування у встановленому законом порядку доказів вини обвинуваченого, але й спростування доводів його невинуватості, поданих стороною захисту. Такий підхід, сформульований у зазначеному правилі презумпції невинуватості, має гуманістичну основу і обумовлений тим, що сторона обвинувачення у справах публічного та приватно публічного обвинувачення за своїми матеріальними, організаційними й процесуальними (зокрема, на досудовому розслідуванні) можливостями набагато сильніша у формуванні доказової бази, аніж її опонент – сторона захисту. Завдяки цьому обставини, які їй належать доказати, для неї об’єктивно більш доступніші. Саме тому презумпція невинуватості захищає особу, яка піддається кримінальному переслідуванню, покладаючи обов’язок доведення її вини на сторону обвинувачення, оскільки за своїми можливостями, як вже зазначалось, вона набагато сильніша – на її боці знаходиться вся організаційно матеріальна сила держави, що забезпечує її фактичну перевагу особливо при вирішенні питання про порушення кримінальної справи та під час її досудового розслідування, де, власне, й формується обвинувачення особи у вчиненні злочину. Кримінально процесуальний закон зобов’язує особу, яка проводить дізнання, слідчого і прокурора дослідити обставини справи всебічно, повно і об’єктивно, виявляючи як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК України). Під загрозою кримінальної відповідальності (ст. 373 КК України) органам, що ведуть кримінальний процес на досудовому розслідуванні, заборонено домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та незаконних заходів.

Проте, звільняючи особу від обов’язку доказування своєї невинуватості, цей же закон наділяє її правом брати участь у доказуванні, в тому числі і своєї невинуватості. Власне, презумпція невинуватості не позбавляє обвинуваченого можливості подавати будь які докази, але вона забороняє органам, які ведуть процес, вимагати від нього доказів його вини чи невинуватості. Тому й відмова обвинуваченого надати чи вказати, де знаходяться такі докази, не може бути розцінена як підтвердження його вини. Подавати докази будь які – це право обвинуваченого, яке він використовує на свій власний розсуд.

Обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. 3 ст. 62 Конституції). Кримінально процесуальне законодавство насамперед визначає, що є доказом у кримінально процесуальній справі. Ним визнаються будь які фактичні дані (відомості), на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються: показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно розшукових заходів, іншими документами (ст. 65 КПК України). Отже, кримінально процесуальний закон не лише надає поняття доказу, але й перераховує джерела, з яких вони можуть бути одержані, та встановлює чіткий порядок їх збирання та одержання за допомогою відповідних процесуальних дій. Іншими словами, він встановлює вимоги до відомостей, які можуть бути доказом у кримінальній справі. Відповідність цим вимогам дає можливість використовувати ці відомості (фактичні дані) як доказ, робить їх допустимими. І навпаки, порушення таких вимог тягне за собою недопустимість їх використання як доказу. Вимоги стосуються: належного джерела; належного суб’єкта; законності процесуальної форми збирання й закріплення доказів.

Вимога належного джерела полягає в тому, що закон (ч. 2 ст. 165 КПК України) дає чіткий і вичерпний перелік тих джерел, з яких можна одержувати фактичні дані (відомості) як доказ для підтвердження або спростування відповідної обставини. Тому одержання даних не з джерела, передбаченого законом, або з невідомих джерел робить ці дані недопустимими як доказ. Як зазначив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регулює судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р. (п. 12): «Посилання суду у вироку або ухвалі (постанові судді) на дані, одержані з інших джерел, є недопустимим, оскільки вони не мають доказової сили».

Недопустимим, тобто одержаним незаконним шляхом, буде і доказ, якщо він був одержаний не уповноваженим на його одержання суб’єктом процесу. До суб’єктів, які уповноважені вчиняти передбачені кримінально процесуальним законом дії, спрямовані на збирання доказів, належать: особа, яка проводить дізнання, слідчий, начальник слідчого підрозділу, прокурор. Результатом цих дій (слідчих дій) можуть бути, власне, докази. Інші учасники процесу – підозрюваний, обвинувачений, їхній захисник, потерпілий, цивільний позивач і цивільний відповідач та їхні представники, вправі подавати відомості (документи, речі), які стануть доказами після їх перевірки та долучення до матеріалів справи органом, що веде досудове розслідування, або судом.

Збирання доказів не уповноваженим на це суб’єктом (слідчим, який не прийняв справи до свого провадження, чи підлягав відводу, оперативними працівниками органу дізнання без відповідного доручення слідчого тощо) тягне за собою незаконність одержання такого доказу і його недопустимість для обґрунтування відповідних висновків та рішень.

Вимога законності процесуальної форми збирання і закріплення доказів є гарантією, з одного боку, одержання достовірної доказової інформації, а з другого – дотримання прав і законних інтересів суб’єктів, від яких одержують докази. Недотримання встановленої законом процесуальної форми, її порушення під час проведення слідчих дій, спрямованих на збирання доказів та їх закріплення в матеріалах кримінальної справи, викликає обґрунтовані сумніви в достовірності таких доказів, а права та законні інтереси учасників слідчих дій можуть бути істотно і незворотньо порушені. Отже, недотримання цієї вимоги тягне за собою, як правило, недопустимість доказів, одержаних з порушенням процесуальної форми.

Судова практика чітко дотримується такої вимоги. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від 30 травня 1997 р. (п. 4) зазначив: «Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. У зв’язку з цим судам при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи досудового слідства обґрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України».

Обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях. Це конституційне положення, що випливає з презумпції невинуватості, знаходить свій розвиток у ч. 1 ст. 327 КПК України, яка зазначає: «обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише при умові, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена». Отже, будь які припущення, думки, догадки, якими б вони привабливими не були і кому б вони не належали, при вирішенні питання про вину особи доказами не можуть бути і значення не мають. Вони можуть бути використані лише для висунення версій, але не для обґрунтування вини. Такі припущення лише підтверджують сумнів, а він має бути витлумачений тільки на користь обвинуваченої особи.

Зміст презумпції невинуватості включає серед інших і правило про тлумачення сумнівів щодо доведеності вини особи у вчиненні злочину. Це правило є невід’ємною його частиною, і воно полягає в тому, що такі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченої особи. Категорії «сумнів» і «впевненість» характеризують ставлення людини до наявності чи відсутності певної обставини. У кримінальному судочинстві – до наявності чи відсутності хоч би однієї з обставин, які належать до предмета доказування в кримінальній справі, але насамперед події злочину, особи, яка його вчинила, та її вини (ст. 64 КПК України). Впевненість – це психологічний стан особи, яка веде кримінальний процес, і зокрема судді, коли вона без вагань виражає своє ставлення до результату пізнання як істинного або неістинного. Почуття сумніву є протилежним почуттю впевненості, переконаності. Воно характеризується невпевненістю, усвідомленням непереконаності, незадоволенням стосовно того, що приймається за істину, за вирішення певного завдання.

Сумнів не приводить до формування «чистого» внутрішнього переконання про винуватість особи. Будь який висновок суддів, який містить сумнів, є свідченням невпевненості в істинності знань, на основі яких формується висновок та на його основі рішення. Ухвалювати будь які рішення про винуватість обвинуваченого без переконання в ній на основі зібраних доказів презумпція невинуватості забороняє категорично.

Зміст терміна «сумнів» не розкривається в законодавстві. Не дають його і роз’яснення Пленуму Верховного Суду, в постановах якого вживається термін «сумнів». Так, в постанові «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» від 11 лютого 2005 р. Пленум роз’яснив (п. 10), що кримінальна справа не може бути повернена на досудове розслідування «у випадках, коли немає доказів, які б підтверджували обвинувачення, і вичерпані всі можливості одержання додаткових доказів. За таких обставин суд має витлумачити всі сумніви на користь підсудного і постановити згідно з ч. 4 ст. 327 КПК виправдувальний вирок».

З наведених роз’яснень найвищого судового органу України вбачаються окремі властивості (ознаки), які має термін «сумнів» при ухваленні судового рішення. Це, зокрема, те, що «сумнів» має бути таким, якого неможливо усунути за допомогою додатково одержаних доказів, оскільки вичерпані всі можливості для їх збирання чи одержання, або ж сторона обвинувачення не вживає всіх можливих у її розпорядженні заходів для їх виявлення. Суд, зрештою, не повинен за власною ініціативою усувати недоліки доказів обвинувачення, оскільки не вправі виконувати в змагальному процесі цю функцію. Звичайно, вживаючи термін «сумнів», який має тлумачитись на користь обвинуваченого, законодавець має на увазі не будь який, а сумнів непереборний, «розумний».

Непереборний, розумний сумнів – це такий сумнів, який залишається в слідчого, прокурора, судді щодо винуватості обвинуваченого чи підсудного після всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи. Такий сумнів ґрунтується на нормальному (звичайному) стані речей, на звичайному ході подій, які характерні для здорового глузду тих, хто обвинувачує чи судить. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обвинувачення не дозволяє будь якій неупередженій людині, яка міркує за належним розумом і сумлінням, визнати обвинуваченого чи підсудного винним.

Непереборний сумнів може виникати як щодо пред’явленого обвинувачення в цілому, так і стосовно окремих його обставин (окремих епізодів злочинної діяльності, причетності до злочину інших осіб тощо). Зрозуміло, що наявність непереборного сумніву щодо пред’явленого обвинувачення в цілому потягне за собою закриття кримінальної справи за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину на досудовому слідстві (п. 2ст. 213 КПК України), а в суді – ухвалення виправдувального вироку (ч. 4 ст. 327 КПК України). При цьому ухвалення за таких обставин рішення про закриття кримінальної справи чи постановлення виправдувального вироку судом означає не що інше, як доведення невинуватості особи. Кримінально процесуальний закон безпосередньо забороняє в мотивувальній частині виправдувального вироку використовувати формулювання, які ставлять під сумнів невинуватість виправданого (ч. 4 ст. 334 КПК України). Постанова про закриття кримінальної справи за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину також може бути оскаржена обвинуваченим прокуророві або до суду в частині, яка стосується підстав і мотивів закриття справи (ст. 215 КПК України).

Непереборний сумнів щодо окремих обставин, які входять до складу обвинувачення, не тягне за собою виправдання обвинуваченого, але він має правове значення: сумнівні обставини виключаються з обвинувачення, що може мати своїм наслідком перекваліфікацію діяння обвинуваченого на статтю кримінального кодексу з м’якішою мірою покарання, а при збереженні попередньої кваліфікації – відповідне пом’якшення міри покарання.

Таким чином, у судовому пізнанні сумнів відіграє позитивну роль. Правило про тлумачення сумнівів щодо доведеності вини обвинуваченого на його користь стимулює діяльність сторін кримінального процесу – обвинувачення і захисту – на належне виконання покладених на них функцій. Що ж стосується суддів, то оскільки сумнів виникає в них у зв’язку з недостатніми знаннями про певні обставини, які (знання) формуються на підставі зібраних доказів, то для його усунення необхідні додаткові докази, для одержання яких суд вправі вживати відповідних процесуальних заходів: на клопотання сторін, а в передбачених законом випадках і за власного ініціативою, проводити слідчо судові дії; призначати додаткові або повторні експертизи; дати судові доручення органові, який проводив досудове розслідування; витребувати від різних адресатів відповідні документи тощо. Тож діяльність сторін та суддів, спрямована на усунення сумнівів, сприяє встановленню істини та формуванню обґрунтованого їх внутрішнього переконання в цьому. Коли ж все таки сумніви щодо вини обвинуваченого не були усунуті й спростувати їх неможливо, він вважається відповідно до презумпції невинуватості невинуватим: недоведена вина рівнозначна й рівносильна доведеній невинуватості.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. Ця конституційна норма є правовою гарантією захисту порушених безпідставним засудженням майнових та особистих немайнових прав особи.

Кримінально процесуальна діяльність, як і будь який інший вид людської діяльності, не застрахований від можливих помилок, в тому числі від незаконного, необґрунтованого засудження. Безумовно, такого роду помилки вимагають не лише їх негайного усунення, скасування неправосудного вироку, але й наявності відповідних юридичних способів захисту порушених прав особи. До таких способів захисту прав необґрунтовано засудженого Основний Закон відносить відшкодування державою завданої йому матеріальної та моральної шкоди.

Цей обов’язок держави є втіленням принципу її відповідальності перед особою, який закріплений у ст. 3 Конституції України, де чітко зазначено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». Він знаходить свій розвиток в інших нормах Основного Закону, зокрема, в його ст. 56, яка закріплює право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (див. коментар до ст. 56 Конституції України).

Визначальною при застосуванні ч. 4 ст. 62 Конституції України є та обставина, що відповідальність за безпідставне засудження особи нестиме саме держава, а не її органи, посадові чи службові особи, оскільки останні здійснюють свої функції не як приватні особи у своїх інтересах, а від імені держави та в межах покладеної на них державою компетенції.

Правовою основою реалізації обов’язку держави на відшкодування особі матеріальної і моральної шкоди, завданої їй безпідставним засудженням, крім Конституції України, є КПК України (ст. 531), ЦК України (ст. 1176), Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», затверджене наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України і Міністерства фінансів України 4 березня 1996 р. № 6/5,3,41, а також ряд міжнародно правових актів, зокрема, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (статті 5,6), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (статті 9, 14), Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув’язненню у будь якій формі (принцип 35 та ін.).

Власне, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (далі – Закон) встановлює випадки, умови та порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові внаслідок незаконного засудження, встановлює порядок поновлення порушених у зв’язку з цим його трудових, службових, пенсійних, житлових, інших особистих і майнових прав, а також визначає органи, на які покладається вчинення дій по забезпеченню відшкодування шкоди.

Стаття 1 Закону наводить перелік підстав відшкодування особі шкоди, з поміж яких передбачає таку підставу, як незаконне засудження. У разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди за цією підставою суд зобов’язаний роз’яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди.

Відповідно до ст. 3 Закону у випадку незаконного засудження громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (у тому числі гроші, грошові вклади й відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка в статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють оперативно розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв’язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода.

Розмір сум, які передбачені п. 1 ст. 3 Закону і підлягають відшкодуванню, обчислюється виходячи з середньомісячного заробітку громадянина до вчинення щодо нього незаконних дій неправосудного засудження з заліком заробітку (інших відповідних доходів), одержаного за час відбування кримінального покарання.

Майно, зазначене в п. 2 ст. 3 Закону, повертається в натурі, а в разі неможливості повернення в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно передано безоплатно. У разі ліквідації підприємств, установ, організацій, яким майно було передано безоплатно, або недостатності в них коштів для відшкодування шкоди, вартість майна (частина вартості) відшкодовується за рахунок державного бюджету.

Крім відшкодування заробітку та інших грошових доходів, реабілітованому громадянинові згідно з п. 3 ст. 3 Закону підлягають поверненню суми штрафу, стягнуті на виконання вироку суду як міри покарання, судові витрати та інші витрати. Відповідно до п. 4 ст. 3 Закону громадянинові підлягають також поверненню суми, сплачені ним у зв’язку з поданням юридичної допомоги.

Піддягає відшкодуванню також завдана необґрунтовано засудженому моральна шкода. У Законі під моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. № 4 (п. 3) містить більш чітке визначення моральної шкоди: «…під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб».

Розмір шкоди (передбаченої пп. 1, 3, 4 ст. 3 Закону) визначається в місячний термін з дня звернення громадянина тим органом державної влади, який провадив слідчі дії чи розглядав справу. У випадку незаконного засудження розмір шкоди буде визначати суд, який розглядав справу й ухвалив неправосудний вирок, про що виноситься відповідна постанова (ухвала). Якщо справу закрито судом при розгляді її в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу в першій інстанції. Виплата громадянинові суми відшкодування проводиться установою банку на підставі чека, виданого органом Державного казначейства, після подання громадянином копії постанови (ухвали) суду про розмір відшкодування шкоди.

Питання ж про відшкодування моральної шкоди, в тому числі і у зв’язку з незаконним засудженням, в будь якому випадку буде вирішуватись судом першої інстанції, який розглядав кримінальну справу або якому вона мала бути підсудна відповідно до чинного законодавства. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Крім цього, Закон передбачає відновлення тимчасово втрачених прав особи у зв’язку з її незаконним засудженням, зокрема: відновлення на попередньому місці роботи (посаді), повернення житла, відновлення військових та інших звань, повернення державних нагород. У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди особа, відповідно до положень цивільного процесуального законодавства, може оскаржити постанову (ухвалу) до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.

Таким чином, встановлюючи конституційну норму про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням особи, повне відновлення порушених її прав і законних інтересів, держава забезпечує дотримання законності та виконання свого головного конституційного обов’язку, закріпленого в ст. 3 Конституції України – утвердження й забезпечення прав і свобод людини.

Інший коментар до статті 62 Конституції України

Сформульовані в цій статті положення грунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, відображеному в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинуватим, поки винуватість його не буде доведена згідно із законом. Цей принцип закріплено в ч. 2 ст. 15 Кримінально-процесуального кодексу України.

Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встанов-лення істини у справі. Ця сторона даного принципу повинна бути конкретизована у новому Кримінально- процесуальному кодексі України.

За змістом ч. 1 – 3 статті дія презумпції невинуватості пов’язується не лише з визнанням особи винною вироком, що набрав законної сили. Вона поширюється і на осіб, чия причетність до вчинення злочину з’ясовується під час досудового провадження, зокрема на підозрюваних.

Згідно з ч.3 статті обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на ц користь. Цим конкретизується положення про презумпцію невинуватості і водночас встановлюється гарантія а дії до набрання вироком законної сили. Положення ч. 1 статті покладає на органи розслідування, прокурора і суд обов’язок вважати кожного, хто підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, невинуватим до остаточного встановлення конкретної вини, обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили, забезпечуючи належні можливості захисту його законних інтересів.

У кримінальному судочинстві принцип презумпції невинуватості діє як система нормативних правил, що реалізуються в його стадіях, в окремих процесуальних діях і відповідних правовідносинах учасників.

Цю систему складають такі процесуально-правові положення: доказування винуватості особи у вчиненні злочину – обов’язок органу дізнання, слід чого, прокурора, а в справах приватного обвинувачення – і потерпілого або його представника; обвинувачений і підозрюваний не зобов’язані доказувати свою невинуватість або меншу винність у вчиненні злочину, а також наявність обставин, що усувають їх ‘ кримінальну відповідальність; обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи, які неможливо усунути, тлумачаться на її користь; притягнення особи як підозрюваної або обвинуваченої та обрання щодо неї запобіжного заходу не можуть бути доказом її винуватості і підставою для покарання; до остаточного вирішення кримінальної справи, встановлення обвинувальним вироком суду винуватості особи у вчиненні злочину не можна поводитися з нею як з винною, а також публічно і в будь-яких офіційних документах посилатися на її винуватість.

З даною системою правил по забезпеченню дії презумпції невинуватості пов’язана конституційна норма, закріплена в ч. 4 коментованої статті. Суть цієї норми полягає в тому, що презумпція невинуватості с підставою для реабілітації перед суспільством громадян, винуватість яких у вчиненні злочину не доведена. Держава гарантує цим громадянам у встановленому законом порядку поновлення порушених прав і відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного засудження, притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу та у разі незаконного продовження виконання призначеного покарання у випадках, коли кримінальний закон, який усуває карність діяння, набрав чинності (ст. 56). Відшкодуванню підлягає як матеріальна, так і моральна шкода. Підстави і порядок відшкодування шкоди регулюються Законом України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 р. (див. коментар до ст. 56).