Стаття 17 Конституції України

Нова редакція ст. 17 Конституції України з Коментарями.

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

На території України не допускається розташування іноземних військових баз.

Коментар до ст. 17 Конституції України

Коментована стаття спрямована на регулювання конституційних засад захисту суверенітету і територіальної цілісності нашої держави, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, використання Збройних Сил України, відповідних військових формувань та правоохоронних органів, а також соціальний захист громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, і членів їх сімей.

Серед конституційних засад особливе місце належить положенням про права і свободи людини і громадянина, державний суверенітет і територіальну цілісність України. Такий висновок випливає із аналізу як статей 1 та 2, так і ст. 157 Конституції України.

Виходячи із значення реальності державного суверенітету і територіальної цілісності для самого факту існування і поступального розвитку незалежної української держави, Конституція України одними з головних її функцій, справою всього українського народу визнає захист її суверенітету і територіальної цілісності, а також забезпечення економічної та інформаційної безпеки.

Співставлення ч. 1 ст. 17 Конституції України та ст. 3 Закону України від 19 червня 2003 р. «Про основи національної безпеки України» дає підстави визнати суверенітет, територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку об’єктами національної безпеки України. Остання визначається цим законом як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам.

Важливість і складність завдань національної безпеки України викликає необхідність суспільного визнання на рівні Основного Закону захист суверенітету і територіальної цілісності України обов’язком держави, справою всього народу. Визнаючи захист суверенітету, територіальної цілісності України, її економічної та інформаційної безпеки найважливішою функцією держави, ч. 1 ст. 17 Конституції України в той же час не вказує, які саме державні органи її виконують. Коло суб’єктів, на яких покладається виконання цієї функції, можна визначити шляхом тлумачення частин 2–4 ст. 17, статей 85,102, 106.107,116 Конституції України, а також ст. 4 Закону України від 19 червня 2003 р. «Про основи національної безпеки України». До таких суб’єктів, на наш погляд, належать: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Національний банк України, судові органи, органи прокуратури, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України, інші військові формування, утворені відповідно до законів України.

Повноваження вищеназваних органів держави щодо забезпечення суверенітету, територіальної цілісності України, її економічної та інформаційної безпеки чітко визначаються у статтях 85, 102,106,107, 116 Конституції України, ст. 9 Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р., а також у законах України, які визначають їх правове положення і компетенцію.

Частина 2 ст. 17 Конституції України окреслює завдання щодо забезпечення оборони України, яка ст. 1 Закону України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р. визначається як система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Реалізація даного завдання покладається на Збройні Сили України, які відповідно до Конституції України забезпечують оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Збройні Сили України складаються з таких видів: Сухопутні війська, Військово Повітряні сили, Війська протиповітряної оборони і Військово Морські сили.

Правовою основою діяльності Збройних Сил України є Конституція України, Закон України «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р., Закон України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону України», статути Збройних Сил України, інші закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, міжнародні договори України, що регулюють відносини в оборонній сфері. Функції Збройних Сил України, їх склад, правові засади організації, діяльності, дислокації, керівництва та управління визначаються Законом України «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 р.

Частина 3 коментованої статті забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону покладає на відповідні військові формування та правоохоронні органи.

За чинним законодавством України військове формування – це створена відповідно до законодавства України сукупність військових об’єднань, з’єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності і недоторканності. Правоохоронні органи – це органи державної влади, на які Конституцією України і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій.

Забезпечення державної безпеки покладається на Службу безпеки України, яка згідно із Законом України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. є державним правоохоронним органом спеціального призначення. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.

Основне призначення Служби безпеки України полягає в захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.

До завдань Служби безпеки України Закон України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. (ст. 2) також відносить: попередження, виявлення, припинення и розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції і організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Діяльність Служби безпеки України передбачає її взаємодію з іншими державними органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, які зобов’язані сприяти їй у виконанні покладених на неї завдань. Громадяни України та їх об’єднання, інші особи мають сприяти законній діяльності Служби безпеки України на добровільних засадах. Такого роду допомогу Службі безпеки України можна розглядати як реалізацію громадянами України свого громадянського обов’язку, оскільки захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є справою всього українського народу.

Захист державної безпеки прямо пов’язаний із захистом державного кордону України. Державний кордон України визначається Конституцією України та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Непорушність державних кордонів є свідченням територіальної цілісності, політичної й економічної незалежності, суверенітету та єдності України. Виходячи з цього, охорона державного кордону України визнається невід’ємною частиною загальнодержавної системи забезпечення національної безпеки України.

Забезпечення цілісності і недоторканності державного кордону України є конституційною вимогою (ст. 2 Конституції України), обов’язок по реалізації якої покладається відповідно до Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р. на Збройні Сили України та відповідні військові формування.

Захист державного кордону України є невід’ємною частиною загальнодержавної системи забезпечення національної безпеки і полягає у скоординованій діяльності військових формувань та правоохоронних органів держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Ця діяльність провадиться в межах наданих їм повноважень шляхом вжиття комплексу політичних, організаційно правових, дипломатичних, економічних, військових, прикордонних, імміграційних, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно розшукових, природоохоронних, санітарно карантинних, екологічних, технічних та інших заходів.

Координація діяльності військових формувань та правоохоронних органів держави із захисту державного кордону здійснюється Державною прикордонною службою України, яка діє відповідно до Закону України «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р.

5 листопада 2009 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про прикордонний контроль». Поява такого закону була обумовлена необхідністю виконання Україною міжнародних зобов’язань щодо адаптації законодавства до вимог ЄС та запровадження новітніх форм контролю на підготовчому етапі до Єв ро – 2012. Його було розроблено на основі Кодексу Шенгенських кордонів, і він не має аналогів в державах членах ЄС та країнах СНД. Вперше на державному рівні прикордонний контроль визначено як державний вид контролю, який здійснює винятково Державна прикордонна служба України. Його важливим здобутком також є те, що на законодавчому рівні закріплено принцип пріоритетності безпекової складової прикордонного контролю та його правоохоронну спрямованість. Це насамперед протидія незаконній міграції, торгівлі людьми, незаконному переміщенню через кордон осіб, зброї, наркотиків, боєприпасів, вибухових речовин. Таким чином, із завдань Держприкордонслужби під час прикордонного контролю виключено фіскальні та інші невластиві їй функції. Статтею 25 цього закону закріплено координуючу роль прикордонників у пунктах пропуску, а право визначати й затверджувати технології пропуску надано виключно начальникам органів охорони державного кордону. За законом не підлягають прикордонному контролю глави держав і члени офіційних делегацій. Власникам дипломатичних, офіційних та службових паспортів має надаватися пріоритет під час здійснення контролю, а прикордонний контроль транскордонних працівників проводиться у мінімальному обсязі. Також законом передбачено спрощений прикордонний контроль для круїзних суден, яхт, риболовних суден, паромів та літаків.

Охорона державного кордону України є невід’ємною складовою загальнодержавної системи захисту державного кордону і полягає у здійсненні Державною прикордонною службою України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах, а також Збройними Силами України в повітряному та підводному просторі відповідно до наданих їм повноважень заходів з метою забезпечення недоторканності державного кордону України. Охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладається на Державну прикордонну службу України, а в повітряному та підводному просторі в межах територіального моря – на Збройні Сили України. Державна прикордонна служба України і Збройні Сили України під час виконання завдань з охорони державного кордону України керуються Законами України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р., «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р., «Про оборону України» від б грудня 1991 р., «Про Збройні Сили України» від б грудня 1991 р., іншими нормативно правовими актами та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Державна прикордонна служба України в межах встановлених законодавством повноважень координує діяльність державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону України або беруть участь у забезпеченні режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України.

Законодавство України передбачає, що в забезпеченні державної безпеки і захисті державного кордону в межах своєї компетенції також беруть участь: міліція, яка діє згідно із Законом України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію», внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, правовий статус яких визначено в Законі України від 26 березня 1992 р. «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України».

Громадяни України відповідно до Конституції України мають право створювати громадські об’єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону. Діяльність громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону врегульована Законом України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22 червня 2000 р.

В Україні, яка йде шляхом розбудови демократичної, соціальної, правової державності, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України). Визнавши права і свободи людини безумовною цінністю, Конституція України заборонила використання Збройних Сил України та інших військових формувань для їх обмеження. Дана заборона отримала відображення і конкретизацію в законах, які визначають правовий статус Збройних Сил України та інших військових формувань.

Конституція України також забороняє використання Збройних Сил України та інших військових формувань з метою повалення конституційного ладу. Встановлення даної заборони випливає зі ст. 5 Конституції України, яка закріплює право змінювати конституційний лад в Україні виключно за народом і не допускає узурпації цього права ані державою, ані її органами і посадовими особами. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних осіб згідно зі ст. 109 Кримінального кодексу України.

Основний Закон визнає неприпустимим використання Збройних Сил України та інших військових формувань і для усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності, оскільки через органи державної влади та органи місцевого самоврядування народ здійснює свою владу (ст. 5 Конституції України).

Частина 5 коментованої статті встановлює обов’язок держави щодо забезпечення соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Фундаментальним правовим підґрунтям для закріплення цього обов’язку держави є визнання Конституцією України людини найвищою соціальною цінністю (ст. 3), проголошення України соціальною державою (преамбула, ст. 1), гарантування громадянам права на соціальний захист, на рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму (ст. 46).

Цей конституційний обов’язок держави і відповідні йому права громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах та в інших військових формуваннях, а також членів їх сімей, отримали свій розвиток і конкретизацію в законах України від 20 грудня 1991 р. «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», від 9 квітня 1992 р. «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ», а також у відповідних статтях Законів України «Про Службу безпеки України», «Про міліцію», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», «Про Державну прикордонну службу України». Важливе значення для реалізації даної норми Конституції України має також рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень п. 6 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частин 4 і 5 ст. 22 Закону України «Про міліцію» та ч. 6 ст. 22 Закону України від 3 червня 1999 р. «Про пожежну безпеку» (справа № 1 8/99 про офіційне тлумачення терміна «член сім’ї»).

Чинне законодавство України передбачає створення воєнізованих або збройних формувань виключно з метою забезпечення зовнішньої і внутрішньої безпеки України. Частина 4 ст. 17 Конституції України встановлює заборону щодо створення і функціонування будь яких інших збройних формувань, не передбачених законом.

Порушення конституційної заборони щодо створення і функціонування збройних формувань має наслідком притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності згідно зі ст. 260 Кримінального кодексу України.

Під збройними формуваннями Кримінальний кодекс України розуміє воєнізовані групи, які незаконно озброєні придатною для використання вогнепальною, вибуховою або іншою зброєю. Воєнізованими вважаються такі формування, які мають організаційну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність, підлеглість і дисципліну, і в яких здійснюється військова або стройова чи фізична підготовка.

Про факт створення і функціонування таких заборонених формувань можуть свідчити дії, які виявилися: у створенні не передбачених законами України воєнізованих або збройних формувань; участі в їх діяльності; керівництві ними; їх фінансуванні; поставці їм зброї, боєприпасів, вибухових речовин або військової техніки; участі в їх складі при нападі на підприємства, установи, організації або громадян. Здійснення будь яких із зазначених дій слід розцінювати як порушення Конституції України, за яке винні особи мають бути притягнуті до кримінальної відповідальності.

У Декларації про державний суверенітет Україна проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. У Декларації також зазначено, що територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

На виконання цих положень Декларації Конституція України заборонила розташування на території України іноземних військових баз. Разом з тим, виходячи зі специфіки створення Української держави, її зв’язків з Російською Федерацією, Основний Закон у п. 14 розділу XV «Перехідні положення» передбачив можливість використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України. На сьогодні використання російським Чорноморським флотом бази в Севастополі здійснюється на умовах оренди відповідно до низки міжнародних договорів між Україною і Російською Федерацією.

Зокрема, Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 р., Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 р., Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов’язані з розподілом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації та території України від 28 травня 1997 р., Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 21 квітня 2010 р.

З моменту набуття Україною незалежності здійснюється постійна діяльність державних органів щодо удосконалення нормативно правової бази захисту суверенітету і територіальної цілісності української держави. Так, за цей час прийнято більше 200 законів, з яких фундаментальний або базовий характер мають більше 40%; які стосуються змін до базових законів – 99%; тих, що стосуються схвалення рішень Президента України про тимчасовий допуск підрозділів збройних сил інших держав (участь у спільних військових навчаннях, надання допомоги при стихійних лихах тощо), – 2,5%, про схвалення рішень Президента України про направлення підрозділів Збройних Сил України як миротворчих контингентів із забезпечення безпеки тощо – 4,1%, про встановлення чисельності Збройних Сил України – 2,5%, про ратифікацію міжнародних угод, прийняття поправок, застережень до них тощо, що стосуються забезпечення оборони, територіальної цілісності, суверенітету України, – 17%.

Таким чином, вже після прийняття і введення у дію Конституції України створена міцна законодавча база, яка вочевидь дає можливість гарантувати збереження незалежності, територіальної цілісності і суверенітету нашої держави.

Інший коментар до статті 17 Конституції України

Поняття суверенітету і територіальної цілісності України розкрито у коментарі до ст.2 Конституції. Економічна та інформаційна безпека є важливими складовими національної безпеки України, під якою прийнято розуміти стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від реальних та потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз у державно-політичній, економічній, соціальній, екологічній та інформаційній сферах.

Обов’язок, передбачений ч. 1 цієї статті, покладається на всі державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, на всіх громадян України та їх об’єднання. Конституція також визначає у ст.107 спеціальний орган – Раду національної безпеки і оборони України, який координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

Спеціальне завдання щодо оборони України у ч. 2 даної статті покладається на Збройні Сили України, які згідно з Законом України “Про оборону України” від 6 грудня 1991 р. є військовою державною структурою, призначеною для збройного захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та неподільності України від нападу ззовні (ст. ІЗ). Принципи побудови Збройних Сил України, їх чисельність та склад, порядок комплектування, дислокації та мобілізації визначаються Законом “Про Збройні Сили України” від 6 грудня 1991 р. та іншими актами законодавства України. Вони складаються з таких видів: сухопутні війська (війська наземної оборони), військово-повітряні сили (війська оборони повітряного простору), військово-морські сили.

Справу державної безпеки Закон “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 р. покладає на Службу безпеки України – державний правоохоронний орган спеціального призначення. Цей закон уточнює: “На Службу безпеки покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організації, груп та осіб” (ст. 2).

До завдань Служби безпеки України також входить попередження та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Відповідно до Закону “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р. державний кордон України є недоторканним. Будьякі порушення його рішуче припиняються. Закон визначає, що охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладається на Прикордонні війська України, а в повітряному просторі – на війська повітряної оборони України. Правовий статус Прикордонних військ України визначається Законом “Про Прикордонні війська України” від 4 листопада 1991 р.

У межах своєї компетенції у забезпеченні державної безпеки і захисті державного кордону беруть участь (сприяють) Національна гвардія України, правовий статус якої визначається Законом “Про Національну гвардію України” від 4 листопада 1991 р., внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, правовий статус яких визначається Законом “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” від 26 березня 1992 р. з наступними змінами, міліція, правовий статус якої визначається Законом “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. з наступними змінами, та деякі інші державні структури, правовий статус яких нині визначається підзаконними актами.

Конституція передбачає, що Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можугь бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з іншою анти конституційною метою.

Конституційне положення про соціальний захист громадян України, які перебувають на військовій службі, та членів їхніх сімей знайшло свій розвиток у законах “Про соціальний і правовий захист військовослужбовці та членів їх сімей” від 20 грудня 1991 р, “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 9 квітня 1992 р. з наступними змінами а також у відповідних розділах або статтях законів “Про Службу безпеки України”, “Про Прикордонні війська України”, “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України”, “Про Національну гвардію України” тощо.

Згідно з Конституцією створення і функціонування будь яких незаконних збройних формувань заборонено чинним законодавством встановлена кримінальна відповідальність за найманство (ст. 63 КК України) і створення не передбачених законодавством воєнізованих формувань чи груп (ст. 187 КК України). Зокрема, в останній роз’яснено, що під воєнізованим слід розуміти формування чи групу, які мають організаційну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність і підпорядкованість, дисципліну, а також в яких проводиться військова або стройова чи фізична підготовка.

Положення про неприпустимість розміщення іноземних військових баз зумовлено специфікою виникнення нашої держави. Воно цілком відповідає тому принципу Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., за яким проголошено про її намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою.

Втім, дане положення Конституції тісно пов’язано з п. 14 “Перехідних положень”.