Стаття 18 Конституції України

Нова редакція ст. 18 Конституції України з Коментарями.

Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Коментар до ст. 18 Конституції України

Стаття 18 є єдиною в Конституції України, яка безпосередньо регулює конституційні засади зовнішньої політики України. Конституція встановлює мету зовнішньої політики України – забезпечення національних інтересів і безпеки України, а також жорстко обмежує засоби досягнення цієї мети – «шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

Враховуючи особливу важливість зовнішньополітичної діяльності для існування держави, Конституція України встановлює жорсткі обмеження щодо регулювання зовнішньої політики. Згідно з п. 9 ст. 92 Конституції України «засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи» визначаються виключно законами України». 1 липня 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Окремі питання здійснення зовнішньої політики України регулюються Законом України «Про основи національної безпеки України», Законом України «Про міжнародні договори України». Не можна принизити значення Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. та Акту проголошення незалежності України від 24.08.1991 р. які заклали підвалини конституційних засад зовнішньої політики України.

України є миролюбною державою. Відповідні зобов’язання вона взяла на себе згідно із Статутом ООН, який підписала як держава – засновниця Організації у 1945 р. Під твердження миролюбності зовнішньої політики України було закріплене у першому правовому акті незалежної України – Декларації про державний суверенітет України: «Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах» (ч. 2 ст. X).

Зовнішньополітична діяльність України – це офіційна діяльність, яку здійснюють від імені України уповноважені органи української держави і яка спрямована на виконання зовнішньої функції держави. Тому суб’єктом прав і обов’язків за ст. 18 Конституції України є виключно державні органи України, їх посадові особи, уповноважені на здійснення таких функцій за законом чи спеціальними повноваженнями, а також інші особи, яким надано офіційні повноваження представляти інтереси України в складі офіційних делегацій України на міжнародних переговорах, у міжнародних організаціях, на міжнародних конференціях тощо.

У сфері офіційних міжнародних відносин Україна виступає як єдиний суб’єкт і тому зовнішньополітична діяльність України є єдиною і неподільною. Всі уповноважені органи української держави та уповноважені особи здійснюють цю діяльність виключно від імені держави в цілому. Згідно з Конституцією України повноваженнями у сфері зовнішньої політики наділені Президент України (ст. 102, пп. 1–5, 17, 19, 20, 26 ст. 106), Верховна Рада України (пп. 5,8,9,14,23, 32 ст. 85), Кабінет Міністрів України (пп. 1, 7, 8 ст. 116). Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пп. З, 4, 5, 17 ст. 106, скріплюються підписами Прем’єр міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання (ч. 4 ст. 106).

Певну конкретизацію реалізації повноважень Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України здійснено у Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»:

«Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні – шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, внесення у разі потреби змін до цього Закону, законодавчого регулювання відносин, спрямованого на впровадження засад внутрішньої та зовнішньої політики у відповідних сферах, здійснення кадрової політики в межах, визначених Конституцією України здійснення парламентського контролю;

Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина – шляхом звернення із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, в яких пропонується визначення, коригування засад внутрішньої і зовнішньої політики з урахуванням внутрішнього і зовнішнього становища України, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, керівництва у сферах національної безпеки і оборони держави, реалізації права законодавчої ініціативи, зокрема щодо внесення змін до цього Закону, застосування права вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів, у тому числі з підстав їх невідповідності визначеним цим Законом засадам внутрішньої і зовнішньої політики, здійснення кадрової політики в межах, визначених Конституцією України, видання на виконання Конституції і законів України указів та розпоряджень;

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади – шляхом забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, спрямованої на реалізацію засад такої політики, забезпечення розроблення з метою реалізації цих засад у відповідній сфері проектів законів та інших нормативно правових актів, проведення експертизи таких проектів на відповідність засадам, визначеним цим Законом, здійснення координації роботи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та спрямування її на забезпечення реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, здійснення кадрової політики в межах, визначених Конституцією та законами України, реалізації права законодавчої ініціативи та видання в межах своєї компетенції постанов і розпоряджень» (ч. 3 ст. 12).

Повноваженнями у сфері зовнішньополітичної діяльності України наділені також Рада національної безпеки і оборони України, центральні органи виконавчої влади (міністерство закордонних справ, міністерство економіки та ін.) Деякі зовнішньополітичної повноваження, такі як укладення міжвідомчих міжнародних договорів у сфері своєї компетенції, мають інші центральні органи виконавчої влади. За межами України зовнішньополітичну діяльність від імені України здійснюють її зарубіжні органи зовнішніх зносин – дипломатичні представництва, консульські представництва. Президент України має право створювати постійні чи тимчасові офіційні делегації (спеціальні місії) України для участі в засіданнях міжнародних організацій, конференцій, ведення переговорів тощо. Під час виконання цих повноважень спеціальна місія також здійснює в межах наданих повноважень зовнішньополітичну діяльність від імені України. Органи місцевого самоврядування можуть брати участь у зовнішньополітичній діяльності України за дорученням уповноважених органів української держави та в межах своєї компетенції.

Згідно із Законом України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» повноваження щодо визначення та реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики також здійснюють: «центральні та місцеві органи виконавчої влади, інші державні органи – шляхом участі в межах своєї компетенції у формуванні та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики у відповідній сфері, розроблення в межах наданих повноважень проектів законів та інших нормативно правових актів, спрямованих на реалізацію засад внутрішньої і зовнішньої політики, здійснення кадрової політики в межах, визначених законодавством; органи місцевого самоврядування – шляхом вирішення в межах Конституції і законів України питань місцевого значення у відповідних сферах внутрішньої політики та у сфері зовнішньоекономічної діяльності» (ч. 3 ст. 12) У реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики беруть участь політичні партії, громадські організації у порядку, передбаченому законом (ч. 4 ст. 12).

Важливим є питання виконання у сфері зовнішніх зносин представницьких функцій. Згідно з Конституцією України «Президент України є главою держави і виступає від її імені» (ст.102). На практиці одній особі дуже важко здійснювати всі зовнішньополітичні представницькі функції. Тому у міжнародному праві визнається, що представницькі функції крім президента держави без спеціального доручення можуть також виконувати голова кабінету міністрів (уряду), міністр закордонних справ і голова дипломатичного представництва у відповідній державі. Так, відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України» Президент України, Прем’єр міністр України і Міністр закордонних справ України мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень. Глава дипломатичного представництва України в іноземній державі або глава представництва України при міжнародній організації має право вести без спеціальних повноважень переговори про укладення міжнародного договору, підготовку тексту міжнародного договору та його прийняття з державою акредитації або в рамках відповідної міжнародної організації (ст. 6).

Конституційна мета забезпечення національних інтересів і безпеки України пов’язана з необхідністю законодавчого визначення цих понять. Поняття національних інтересів згідно з Конституцією України слід розуміти як пов’язану з існуванням держави найвищу цінність, крізь призму якої здійснюється зовнішня політика України. Згадка про забезпечення національної безпеки України безумовно має на меті не лише військову безпеку, а і безпеку економічну, екологічну тощо. Відповідні акти національного законодавства визначають необхідні пріоритети, з урахуванням яких повинна здійснюватися зовнішня політика (наприклад, Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р.).

Вимога підтримання «мирного співробітництва» перш за все означає для України безумовну відмову від загрози силою у міжнародних відносинах. Але це також означає, що Україна повинна не лише спостерігати за світовими подіями, а й активно сприяти підтриманню миру у своїй зовнішньополітичній та міжнародно правовій позиції. Так, відповідно до Статуту ООН на держави члени покладено обов’язок «(1) підтримувати міжнародний мир і безпеку та з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання або усунення загрози миру, а також придушення актів агресії чи інших порушень миру, здійснювати мирними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, владнання або вирішення міжнародних спорів або ситуацій, що можуть привести до порушення миру» (ст.1). Звідси виникає право України брати участь у миротворчих операціях ООН, у тому числі із залученням Збройних Сил України. Повноваженням схвалювати рішення «про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави» наділена Верховна Рада України (п. 23 ст. 85 Конституції України).

Конституційна вимога підтримувати мирне співробітництво не створює для України перешкод для зміцнення своєї обороноздатності, міжнародної співпраці у військовій сфері. Згідно із Статутом ООН кожна держава має право на індивідуальну і колективну самооборону. Тимчасове перебування підрозділів іноземних збройних сил на території України в межах військового співробітництва України з іншими державами та міжнародними організаціями можливо виключно за згодою Верховної Ради України, яка уповноважена схвалювати рішення «про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України» (п. 23 ст. 85 Конституції України).

Конституційне закріплення прихильності української зовнішньої політики «загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права» є принципово важливим для характеристики зовнішньоекономічної діяльності України. Ця норма випливає з більш загальної норми Декларації про державний суверенітет України про обов’язок мати національне право, яке відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права: «Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права» (ч. 3 ст. X). Тим самим Конституція України залишається прихильною проголошеній у Декларації про державний суверенітет України доктрині «загальновизнані норми міжнародного права є частиною права України».

Конституція вживає міжнародно правовий термін «загальновизнані принципи міжнародного права», який у міжнародному праві не має чіткого легального змісту, але і у міжнародно правових документах цей вислів застосовується досить часто. У міжнародно правовій доктрині загальновизнаними вважають загальні (універсальні) принципи і норми, які сприйняті міжнародною спільнотою як обов’язкові, імперативні, відмовитися від яких можна лише за загальною згодою шляхом заміни на нову імперативну норму. Загальновизнані норми становлять основу загального (універсального) міжнародного права і стосуються найбільш важливих сторін міжнародних відносин. Загальновизнані норми мають передусім звичаєво правову природу, і саме як такі мають найбільш широке поширення та визнання. Одночасно ці норми мають і договірно правове закріплення, що дозволяє конкретизувати їх зміст у міжнародному праві. Міжнародний правопорядок ґрунтується на дотриманні загальновизнаних принципів і норм. Вичерпно окреслити коло загальновизнаних норм міжнародного права дуже важко, тому що навіть у доктрині немає такого повного переліку. Але і практика, і доктрина визнають певне коло міжнародно правових норм, що безумовно мають характер загальновизнаних.

Таким чином, зовнішня політика України перш за все повинна відповідати основним принципам міжнародного права, закріпленим у Статуті ООН, які без сумніву визнаються загальновизнаними. Прикладами загальновизнаних норм можуть також бути багато з принципів і норм міжнародного гуманітарного права, норми, що забороняють геноцид, апартеїд, расову дискримінацію. Загальновизнаними вважають деякі принципи міжнародного морського права, такі, наприклад, як принцип свободи судноплавства у відкритому морі або свободи транзиту торговельних суден через міжнародні морські протоки. Багато загальновизнаних норм визначають статус дипломатичних і консульських представництв та їхнього персоналу, наприклад, норма про особисту недоторканість голови дипломатичного представництва та членів його сім’ї. Участь України в міжнародних конвенціях, що містять загальновизнані норми, означає, що норма ст. 18 пов’язана у цій частині з ч. 1 ст. 9 Конституції України – зазначені загальновизнані принципи і норми слід застосовувати як частину національного законодавства. Звичаєво правовий характер загальновизнаної норми не принижує її значення як норми, що має пріоритет перед нормами українського права.

Стаття 18 Конституції України має, без сумніву не лише зовнішньополітичну спрямованість, а і створює обов’язки для нормотворчих органів України. Українське законодавство повинно відповідати загальновизнаним нормам міжнародного права. З Конституції України випливає заборона для державних органів укладати міжнародні договори, що суперечать загальновизнаним нормам міжнародного права. Посадові особи держави, які здійснюють зовнішньополітичну діяльність, зобов’язані діяти у відповідності до ст. 18 Конституції України.

З огляду на те, що Конституція України створює зобов’язання для органів української держави та посадових осіб, які здійснюють зовнішньополітичну діяльність від її імені, контроль за дотриманням цієї норми можуть здійснювати національні судові органи загальної юрисдикції. У той же час до такого контролю за процедурами, передбаченими Законом України «Про Конституційний Суд України», може долучитися і Конституційний Суд України, в разі якщо виникне питання про відповідність Конституції України закону України, який має відношення до сфери зовнішньої політики України, або міжнародного договору, до якого приєднується Україна. Повноваження Конституційного Суду України – «Суд може розглядати питання щодо конституційності чинного міжнародного договору і у разі дачі висновків про невідповідність міжнародного договору Конституції України Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує також питання щодо неконституційності цього договору чи його окремих частин (ст. 87 Закону України «Про Конституційний Суд України») – повинно також враховувати і відповідність договору ст. 18 Конституції України.

Інший коментар до статті 18 Конституції України

Самостійну зовнішню політику Україна почала проводити з часу проголошення своєї незалежності, тобто після прийняття Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та схвалення 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України. Зокрема, у Декларації записано, що Україна як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами; укладає з ними договори; обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами; бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення своїх національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній, спортивній сферах.

Згідно з Декларацією Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загаль-ноєвропейському процесі та європейських структурах. Вона визнає перевагу загальнолюдських цінностей над іншими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Як повноправний суб’єкт міжнародного права Україна на сьогодні офіційно визнана переважною більшістю країн світу, відносини з якими будуються на основі дво- і багатосторонніх договорів.

Даною статтею на конституційному рівні закріплюється положення про те, що, виконуючи зовні-ньополітичні функції, держава має на меті оберігати н національні інтереси і безпеку. При цьому слід зауважити, що Україна проголосила ще у 1990 р. свій намір стати нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Який же зміст вкладається в такі поняття, як національні інтереси і безпека держави? Національні інтереси належать до факторів, що зумовлюють поведінку і діяльність усіх учасників суспільних відносин. Зазіхання на національні інтереси є замахом на основи життєдіяльності держави та суспільства. Важливим є те, що в сучасних умовах основним завданням політики нашої держави, її структур є поєднання національних інтересів із збереженням миру на землі, дотриманням основних прав та свобод людини.

Під державною безпекою розуміють певний рівень захищеності життєво важливих інтересів особи, соціальних груп, господарюючих суб’єктів, суспільства і держави від внутрішніх та зовнішніх загроз. Ці загрози можуть мати військовий, політичний, економічний, соціальний, етнонаціональний, релігійний та інший характер. І цей перелік ще можна продовжувати, деталізуючи його залежно від сфери суспільних відносин, які можуть перебувати під загрозою.

Забезпечення національних інтересів та безпеки України передбачається шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права. Дане конституційне положення свідчить про послідовний миролюбний зовнішньополітичний курс України, який базується на основних принципах міжнародного права: мирного співіснування, суверенної рівності держав, незастосуванні сили або погрози силою в міжнародних відносинах, непорушності державних кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів, невтручання, поваги прав та свобод людини, права народів розпоряджатися своєю долею, співробітництва держав та добросовісного виконання зобов’язань по міжнародному праву.

Одночасно слід зазначити, що координація і контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони Конституцією покладено на Раду національної безпеки і оборони України (ст. 107). Правовий статус цього органу визначається законом.

Зовнішньополітична діяльність України здійснюється із врахуванням системи норм і принципів міжнародного права. Саме за допомогою зазначених основних принципів закріплюються і регулюються основи сучасних систем міжнародних відносин і міжнародного права. Оскільки принципи є ядром міжнародного права, вони діють як універсальні, загальновизнані га загальнообов’язкові для держав, міжнародних організацій. При цьому сфера їх дії універсальна як за суб’єктами, так і за видами та сферами міжнародних відносин.

Важливою функцією основних принципів є забезпечення пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей, а саме миру і безпеки, життя і здоров’я людей, міжнародного співробітництва та інших цінностей, мирного співіснування держав.

Найважливішим міжнародно-правовим актом, у якому закріплені основні принципи міжнародного права та передбачені механізми їх виконання, є статут ООН. Крім цього документу, зміст основних принципів розкрито у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларації про недопущення інтервенції і втручання у внутрішні справи держав 1981 р. та інших міжнародно-правових документах.