Нова редакція ст. 45 Конституції України з Коментарями.

Кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Коментар до ст. 45 Конституції України

Коментована стаття встановлює саме бажане в економічному сенсі після права на своєчасне отримання винагороди за працю та найбільш приємне у соціально психологічному аспекті конституційне трудове право – це право кожної працюючої людини мати час на відпочинок, час, коли кожен працівник звільняється від виконання своїх трудових обов’язків і може його використовувати на свій розсуд. Відповідно до зазначеного конституційного положення в чинному трудовому законодавстві кожному працівникові гарантовано надання наступних видів часу відпочинку: перерви протягом робочого дня, щоденний відпочинок, вихідні дні (щотижневий відпочинок), святкові і неробочі дні та щорічні відпустки.

Серед перерв протягом робочого дня найбільш поширеними є: перерва для відпочинку і харчування, перерва для годування дитини, перерва в роботі для обігрівання і відпочинку. Перерва для відпочинку та харчування є однією з гарантій прав працюючих, яка спрямована на створення належних умов праці, недопущення нещасних випадків на виробництві, збереження здоров’я і працездатності людини в процесі трудової діяльності. За загальним правилом надання певного часу на перерву для відпочинку та харчування є обов’язком для власника або уповноваженого ним органу. Контроль за дотриманням указаного обов’язку може здійснювати, зокрема, Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю.

Перерва для відпочинку і харчування надається працівникам протягом робочого часу, а її тривалість визначено лише максимальною межею – 2 години. Відповідно, оскільки мінімальну межу такої перерви в законі не встановлено, то її врегулювання відбувається на підставі правил внутрішнього трудового розпорядку за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. На практиці тривалість перерви, як правило, встановлюється в межах від 30 хвилин до 1 години.

Перерва для відпочинку і харчування працівникам надається протягом робочого дня, але не враховується при обліку робочого часу робітників і службовців. Указівка у КЗпП України на те, що перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи, сприяє встановленню найбільш раціонального поділу робочого часу працівника, але за своїм змістом вона не має імперативного характеру, що допускає на практиці певні відхилення від загальної норми.

Час початку і закінчення перерви, її тривалість встановлюються на підприємстві правилами внутрішнього трудового розпорядку. У той же час використання перерви для відпочинку і харчування працівником здійснюється на його власний розсуд, але в межах встановленого на підприємстві, установі, організації для цього часу. Оскільки на час такої перерви працівник не зв’язаний з виконанням дорученої йому роботи, то законом передбачена можливість відлучатися з місця роботи на час перерви. Однак він зобов’язаний своєчасно прибути для її продовження. На тих роботах, де перерву зробити не можна через умови виробництва або службової діяльності, працюючим надається можливість прийняти їжу в будь який час протягом робочого дня. Це є для власника або уповноваженого ним органу обов’язком. Перелік таких робіт, порядок і місце прийому їжі встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, що знаходить своє відображення в колективному договорі.

Водночас від перерви для відпочинку і харчування слід відрізняти спеціальні перерви на протязі робочого дня, надання яких обумовлено суб’єктивними (ст. 183 КЗпП України «Перерви для годування дитини») або об’єктивними (ст. 168 КЗпП України «Перерви в роботі для обігрівання і відпочинку») чинниками, такі перерви включаються в загальний робочий час.

Наступним видом часу відпочинку, гарантованим у коментованій статті, виступає щотижневий відпочинок, тобто вихідні дні.

Зокрема, при п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день, що визначається у колективному договорі. Вибір п’ятиденного чи шестиденного робочого тижня певним чином впливає на тривалість роботи працівника, зокрема ст. 53 КЗпП України встановлює, що напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин.

За загальним правилом, особливо при шестиденному робочому тижні, загальним вихідним днем є неділя. Коли на підприємстві, в установі, організації встановлено п’ятиденний робочий тиждень, працівники мають два вихідних дні. У такому разі, якщо другий вихідний день не визначений законодавством, то він встановлюється графіком роботи підприємства, погодженим із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Як правило, другий вихідний день має надаватись поряд із загальним вихідним днем, наприклад ним може бути як субота, так і понеділок. Однак слід зауважити, що загальний вихідний день – неділя, враховуючи специфіку й умови виробництва або службової діяльності підприємства, установи, організації, не завжди може бути вихідним днем ддя конкретного працівника. Для таких працівників вихідні дні надаються почергово в різні дні тижня в порядку, передбаченому КЗпП України. Цікаво підкреслити, що у випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого. Ця норма є обов’язком для власника або уповноваженого ним органу та має імперативний характер, а тому її недотримання є прямим порушенням трудового законодавства.

З метою забезпечення права працівника на відпочинок, збереження його здоров’я та відповідної здатності до праці, реалізації працівником інших своїх прав законодавство про працю встановлює тривалість щотижневого безперервного відпочинку. Щодо поняття «відпочинок», то в контексті трудових правовідносин це пов’язується з певним періодом часу, впродовж якого працівник не зв’язаний з виконанням дорученої йому роботи (виконанням трудових обов’язків). Відносно щотижневого безперервного відпочинку, то це певний період часу між п’ятиденним чи шестиденним робочим тижнем, упродовж якого працівник не зв’язаний з виконанням дорученої йому роботи (виконанням трудових обов’язків), а вільний час може використовувати на свій розсуд.

КЗпП України встановлює, що тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години. Хоча ця норма за своїм змістом є імперативною, але у повному обсязі її дотримання неможливе. Це стосується випадків застосування підсумованого обліку робочого часу та залучення працівників до роботи у вихідні на підставі ч. 2 ст. 71 КЗпП України, але постійне порушення загальної тривалості щотижневого безперервного відпочинку можна розглядати як порушення права особи на відпочинок.

Особливістю діяльності деяких підприємств, установ та організацій є те, що їх робота, з огляду на необхідність задоволення соціально значимих потреб населення, надання населенню відповідних послуг соціального характеру, не може бути перервана в загальний вихідний день – неділю. Так, КЗпП України до таких підприємств, установ та організацій, що надають відповідні послуги населенню, відносить: магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї. Також до їх числа можна віднести, наприклад, спортивні та розважальні заклади тощо. Вихідні дні на таких підприємствах встановлюються місцевими радами народних депутатів. Водночас на підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких неможливе з виробничо технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно розвантажувальних роботах, пов’язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Додатковою гарантією конституційного права працівників на відпочинок є встановлення у ст. 71 КЗпП України заборони роботи у вихідні дні. Проте враховуючи певні обставини, які можуть виникнути й обумовити необхідність залучення працівників до роботи у вихідні дні, КЗпП встановлює систему відповідних гарантій. Такими гарантіями виступають: чіткий перелік випадків, де сам перелік розширеному тлумаченню не підлягає; винятковість випадків, коли є потреба в залученні працівників до роботи у вихідні дні; залучення тільки окремих працівників, а не всього колективу; обов’язкова наявність дозволу профспілкового комітету підприємства, установи, організації; наявність письмового наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу. Відсутність якої небудь з указаних у законі гарантій дає підстави для розгляду такого залучення до роботи у вихідні дні як незаконного.

Згідно з чинним трудовим законодавством залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається в таких виняткових випадках:

1) для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків;

2) для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибелі або псування майна;

3) для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;

4) для виконання невідкладних вантажно розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення. Важливо підкреслити, що залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.

Робота не допускається також й у святкові та неробочі дні. Перелік святкових та неробочих днів установлено у ст. 73 КЗпП України. Відповідно до вказаної статті в Україні встановлено наступні святкові дні: 1 січня – Новий рік; 7 січня – Різдво Христове; 8 березня – Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня – День Перемоги; 28 червня – День Конституції України; 24 серпня – День незалежності України. У свою чергу, до неробочих днів, тобто робота

в які також не провадиться, у чинному трудовому законодавстві віднесені дні релігійних свят, таких як: 7 січня – Різдво Христове; один день (неділя) – Пасха (Великдень); один день (неділя) – Трійця. Крім того, за поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

Винятком із правила щодо заборони роботи у святкові та неробочі дні є можливість залучення до роботи у святкові та неробочі дні працівників підприємств, установ, організацій, зупинення роботи яких неможливе з виробничо технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно розвантажувальних роботах, пов’язаних з роботою транспорту. Це також відноситься до підприємств, установ, організацій, де робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв’язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї тощо).

Важливо зазначити, що в якості форми компенсації за роботу у вихідні, святкові та неробочі дні трудовим законодавством передбачено надання іншого дня відпочинку або грошової виплати у подвійному розмірі. Вибір форми та порядку надання компенсації здійснюється за згодою сторін. Обчислення оплати за роботу у вказані дні провадиться в такому порядку. Робота оплачується у подвійному розмірі: 1) відрядникам – за подвійними відрядними розцінками; 2) працівникам, праця яких оплачується за годинними або денними ставками, – у розмірі подвійної годинної або денної ставки; 3) працівникам, які одержують місячний оклад, – у розмірі одинарної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота у святковий і неробочий день провадилася в межах місячної норми робочого часу, і в розмірі подвійної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота провадилася понад місячну норму. Оплата у зазначеному розмірі провадиться за години, фактично відпрацьовані у святковий і неробочий день.

Право на відпочинок, установлене в коментованій статті, також забезпечується наданням щорічних основних та додаткових відпусток. Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Іноземні громадяни й особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України.

Основним нормативно правовим актом у сфері регулювання відпусток є Закон України «Про відпустки», у ст. 6 якого встановлено право на отримання щорічної основної відпустки, а у статтях 7,8, 19 цього Закону передбачається надання таких видів щорічних додаткових відпусток, як: за роботу із шкідливими і важкими умовами праці, за особливий характер праці та працівникам, що мають дітей.

Додатковою гарантією особи, яка скористалася своїм правом на відпустку (основну та додаткову), є збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати. Так, ст. 40 КЗпП України встановлює заборону звільнення працівника на період його перебування у відпустці.

Чинним трудовим законодавством гарантується надання працівникам щорічної основної відпустки тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Особам віком до вісімнадцяти років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день. Для деяких категорій працівників законодавством України може бути передбачена інша тривалість щорічної основної відпустки, при цьому тривалість їх відпустки не може бути меншою 24 календарних діб.

Необхідно підкреслити, що тривалість щорічної відпустки визначається в добах, а її мінімальна тривалість не може бути менше ніж 24 календарних дні. Право на щорічну відпустку особа отримує після того, як відпрацювала робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Щорічні основна та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві. У разі надання зазначених відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, крім визначених законом випадків, коли ці відпустки за бажанням працівника надаються повної тривалості. Такі випадки встановлені у ст. 10 Закону України «Про відпустки». Отже, щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника надаються: жінкам – перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину інваліда; інвалідам; особам віком до вісімнадцяти років; чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами; особам, звільненим після проходження строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, якщо після звільнення із служби вони були прийняті на роботу протягом трьох місяців, не враховуючи часу переїзду на постійне місце проживання; сумісникам – одночасно з відпусткою за основним місцем роботи тощо.

Щорічна відпустка – це право працівників на відпочинок і відновлення працездатності, тому, згідно з чинним законодавством, дні тимчасової непрацездатності працівника, відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами не є відпочинком і в рахунок щорічних відпусток не включаються. Також при визначенні тривалості щорічних відпусток не враховуються святкові і неробочі дні, встановлені у ст. 73 КЗпП України, тобто у разі припадання відпустки на святкові та неробочі дні тривалість відпустки автоматично продовжується на відповідну кількість днів.

Важливо зазначити, що тільки встановленням у законодавстві конкретних видів часу відпочинку не можливо досягти належного рівня реалізації права на відпочинок та його відповідного гарантування. Тому з огляду на тісний взаємозв’язок між часом відпочинку та робочим часом реалізація встановленого у коментованій статті права на відпочинок досягається також шляхом встановлення скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час, максимальної тривалості робочого часу та інших гарантій у сфері правового регулювання робочого часу.

У чинному трудовому законодавстві робочий час поділяється на робочий час нормальної тривалості, скорочений робочий час і неповний робочий час. Відповідно до ст. 50 КЗпП України робочий час нормальної тривалості на підприємствах не може перевищувати 40 годин на тиждень – це є гарантоване у ч. 2 коментованої статті встановлення максимальної тривалості робочого часу в законодавчому акті. Відповідно до цього положення, підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати тільки меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено в ч. 1 ст. 50 КЗпП України. Це означає, що нормальна тривалість робочого часу не може бути збільшена колективними та трудовими договорами. Указане положення свідчить про важливість встановлення нормальної тривалості робочого часу як засобу захисту трудових прав працівників. Разом з тим існують випадки, прямо передбачені законодавчими нормами, коли максимальна тривалість робочого часу може бути більшою, ніж визначена у коментованій статті: надурочні роботи, ненормований робочий час, чергування, праця за сумісництвом тощо.

Необхідно вказати, що перша Конвенція Міжнародної організації праці від 29 листопада 1919 р. регулювала саме питання обмеження тривалості робочого часу на промислових підприємствах до 8 годин на день та 48 годин на тиждень, що говорить про визнання МОП питання тривалості робочого часу найголовнішим у трудових відносинах. Визначення нормальної тривалості робочого часу не більшою ніж 40 годин на тиждень в Україні відбулося у 1993 р., коли Законом України від 17 листопада 1993 р. № 3610 ХІІ були внесені зміни у ч. 1 коментованої статті (до цього моменту вона становила 41 годину на тиждень).

У чинному трудовому законодавстві визначено дві групи працівників, для яких встановлюється скорочена тривалість робочого часу. До першої групи належать працівники, для яких встановлення скороченої тривалості робочого часу є обов’язковим. Це, згідно зі ст. 51 КЗпП України, особи, яким не виповнилося 18 років; працівники, зайняті на роботах зі шкідливими умовами праці, а також окремі категорії працівників, для яких законодавчими актами встановлено скорочену тривалість робочого часу, закритого переліку яких у статті не міститься – названо лише дві категорії таких працівників – вчителі та лікарі. Так, відповідно до ч. 1 зазначеної статті КЗпП скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

1) дня працівників віком від 16 до 18 років 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) – 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої в абзаці першому цього пункту для осіб відповідного віку;

2) для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, – не більш як 36 годин на тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. № 163.

Особливістю другої групи працівників, для яких може встановлюватися скорочена тривалість робочого часу, є відсутність імперативного припису щодо такого встановлення. До цієї групи належать жінки, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину інваліда, при цьому скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись на підприємствах і в організаціях за рахунок їх власних коштів.

Наступним видом робочого часу є неповний робочий час. Неповний робочий час встановлюється за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом як при прийнятті на роботу, так і згодом. Але на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в таких випадках проводиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Від скороченого робочого часу неповний робочий час відрізняється за такими ознаками: 1) неповний робочий час встановлюється лише на вимогу (прохання) працівника, а скорочений робочий час такої вимоги (прохання) не потребує; 2) оплата праці при неповному робочому часі здійснюється пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку, а при скороченому робочому часі – у повному обсязі, як за робочий час нормальної тривалості. Так, для робітників віком до вісімнадцяти років норми виробітку встановлюються виходячи з норм виробітку для дорослих робітників пропорційно скороченому робочому часу для осіб, що не досягли вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 193 КЗпП).

Важливо підкреслити, що робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь яких обмежень обсягу трудових прав працівників. Отже, обчислення трудового стажу працівникам, що працюють на умовах неповного робочого часу, здійснюється на загальних підставах. Тривалість щорічної основної відпустки для таких працівників не скорочується. До стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховується час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка.

Установлення скороченої тривалості роботи у нічний час також є ефективною гарантією забезпечення конституційного трудового права на відпочинок. Особливості роботи у нічний час безпосередньо визначено у ст. 54 КЗпП України. Зокрема, нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Скорочення тривалості роботи у нічний час обумовлено її негативним впливом на здоров’я працівників. Заданими наукових досліджень, порушення природних добових ритмів – зміни дня і ночі – послаблює імунну систему організму, може сприяти виникненню різноманітних захворювань.

Правило про скорочення тривалості робочого часу на одну годину в нічний час не поширюється на працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, та працівників, для яких встановлюється скорочена тривалість робочого часу (п. 2 ч. 1 ст. 51 та ч. 3 ст. 51 КЗпП України). Поширення чи непоширення цього правила на жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину інваліда, вирішується на рівні локального регулювання.

До роботи в нічний час категорично забороняється залучати: вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років; осіб, молодших вісімнадцяти років; інших категорій працівників, передбачених законодавством. Робота жінок у нічний час не допускається, за винятком випадків, установлених у трудовому законодавстві. Робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить відповідним медичним рекомендаціям.

У частині 2 коментованої статті встановлено дуже важливе положення, відповідно до якого максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом. Дійсно, питання такої складності та важливості, тобто встановлення мінімальних державних гарантій у сфері правового регулювання часу відпочинку, повинні бути врегульовані у централізованому порядку на законодавчому рівні. Безперечно, що підзаконні та локальні нормативно правові акти відіграють доволі важливу роль у правовому регулюванні трудових відносин та часу відпочинку, зокрема, оскільки вони конкретизують, деталізують та диференціюють положення централізованих актів, однак вони ні в якому разі не можуть знижувати рівень державного гарантування права на відпочинок. Саме за допомогою локального нормотворення (колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку) роботодавець за бажанням та наявністю коштів може покращити загальний рівень правового регулювання та підвищити встановлені державою гарантії у сфері реалізації конституційного права на відпочинок шляхом скорочення за свій рахунок максимального робочого часу на підприємстві, подовженням щотижневого відпочинку чи щорічних відпусток за окремі досягнення у роботі, введенням додаткових вихідних днів на підприємстві (день створення підприємства, день народження працівника тощо). Водночас тільки у разі закріплення правового регулювання гарантій реалізації права на відпочинок та відповідного правозахисного механізму на законодавчому рівні кожний працівник буде впевнений у тому, що роботодавець не буде намагатись порушувати положення Конституції та законів України і на свій розсуд, безпідставно, збільшувати гарантовану державою максимальну тривалість робочого часу, зменшувати мінімальну тривалість часу відпочинку та оплачуваних щорічних відпусток, змушувати працювати у вихідні та святкові дні.

Таким чином, конституційне право людини на відпочинок в нашій державі забезпечується шляхом встановлення на законодавчому рівні конкретних видів часу відпочинку (перерви протягом робочого дня, щоденний відпочинок, вихідні дні (щотижневий відпочинок), святкові і неробочі дні, щорічні відпустки), а також, з огляду на тісний взаємозв’язок між часом відпочинку та робочим часом, за допомогою закріплення у централізованому порядку відповідних гарантій у сфері правового регулювання робочого часу (максимальна тривалість робочого часу, скорочений робочий час щодо окремих професій і виробництв, скорочена тривалість роботи у нічний час тощо).

Інший коментар до статті 45 Конституції України

Право кожного, хто працює, на відпочинок проголошено статтею 24 Загальної декларації прав, людини та витікає з вимог статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. У чинному законодавстві воно знайшло закріплення в ст. 2 КЗпП України. До речі, цим кодексом досить детально врегульовані положення, які стосуються гарантій використання зазначеного права.

Нормальна тривалість робочого часу працівників у відповідності із ст. 50 КЗпП не може перевищувати 40 годин на тиждень. Скорочена тривалість робочого; часу встановлюється для працівників, зайнятих на і роботах з шкідливими умовами праці, – не більше 36 годин на тиждень. Скорочена тривалість робочого часу встановлена також для неповнолітніх, для окремих категорій працівників (вчителів, лікарів та інших). При роботі у нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину.

Право на відпочинок забезпечується встановленням у КЗпП України тривалості перерви між зміїїами, яка має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (ст. 59 КЗпП), а також наданням перерви для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин (ст. 6б КЗпП), щотижневих днів відпочинку (ст. 67 КЗпП). При п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день. Робота також не провадиться у святкові та неробочі дні,, які встановлені ст. 73 КЗпП України.

Всім працівникам надаються щорічні відпустки із збереженням місця роботи (посади) і середнього заробітку. Щорічна відпустка надається працівникам тривалістю не менш ніж 15 робочих днів. Працівникам молодше вісімнадцяти років щорічна відпустка надається тривалістю один календарний місяць.

Чинне законодавство передбачає також щорічні додаткові відпустки, які надаються працівникам, зайнятим на роботах із шкідливими умовами праці; працівникам, які зайняті в окремих галузях народного господарства і мають тривалий стаж роботи на одному підприємстві або в організації; працівникам з ненормованим робочим днем; працівникам, діяльність яких відбувається в несприятливих географічних районах та в інших випадках, передбачених законодавством Умови та порядок надання щорічних та додаткових відпусток регулюються ст. 74-84 КЗпП України.