Нова редакція ст. 46 Конституції України з Коментарями.
Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Коментар до ст. 46 Конституції України
Проголошення України соціальною державою, конституційне визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю висувають особливі вимоги до правового регулювання соціального захисту громадян, його якості й ефективності. Ця сфера діяльності держави має виключне значення для добробуту її громадян, їх сімей і всього суспільства в цілому. Право на соціальний захист посідає важливе місце серед інших соціально економічних прав людини і є одним із засобів досягнення злагоди. Сприяючи соціальному миру, участі в житті суспільства всіх соціальних груп населення, воно є невід’ємною частиною соціальної політики держави, відіграє важливу роль у недопущенні зниження рівня життя населення. У демократичних суспільствах із соціально орієнтованою ринковою економікою в основі державної політики лежить пріоритет людських цінностей, який визначається через поняття «добробут людей».
У сучасних умовах держава є основним суб’єктом соціальної політики, а тому, визначаючи напрями цієї політики, вона повинна: забезпечувати реалізацію прав громадян на соціальний захист; проводити єдину політику в соціальній сфері; забезпечувати прийняття законів та інших нормативно правових актів, які регулюють питання соціального захисту; визначати організаційно правові форми соціального забезпечення та створювати умови для їх ефективного функціонування; у законодавчому порядку визначати умови, порядок надання та розміри пенсій, допомог, пільг, соціального обслуговування та інших видів соціального забезпечення; встановлювати розміри обов’язкових страхових внесків, що спрямовуються до відповідного фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування; визначати бюджети загальнообов’язкових страхових фондів; встановлювати обов’язкові вимоги щодо створення страхових резервів з метою забезпечення своєчасності і повноти соціальних виплат; переглядати види та розміри соціальних виплат з метою покращення матеріального забезпечення громадян; визначати умови та забезпечувати дотації відповідному фонду соціального страхування з державного бюджету; надавати соціальну підтримку окремим категоріям непрацездатних громадян за рахунок державного та місцевих бюджетів; встановлювати основні види соціальних стандартів; забезпечувати дотримання суб’єктами права соціального забезпечення вимог законодавства; здійснювати у встановлених формах нагляд і контроль за додержанням законодавства про соціальний захист населення.
Соціальний захист у сучасному демократично організованому суспільстві – це сфера перетинання життєво важливих інтересів громадян, яка стосується відносин власності, правових прийомів і засобів їх регулювання, соціальної політики держави й соціально економічних прав людини. Це сфера відбиття таких загальнолюдських цінностей, як рівність, соціальна справедливість, гуманізм, моральні засади цивілізованого суспільства. Належна реалізація права на соціальний захист допомагає зміцненню почуття людської гідності, досягненню рівності й соціальної справедливості. має велике значення для політичної і правової інтеграції до міжнародної спільноти, підвищення індивідуального статусу людини й розвитку демократичних засад суспільства.
В умовах ринкових перетворень, коли кожен індивід самостійно приймає рішення про форму участі в економічному процесі і в основному особисто відповідає за своє благополуччя, соціальному захисту населення належить особливе місце. І хоча роль держави в цих умовах змінюється, соціальний захист населення України залишається однією з найважливіших її функцій.
Система соціального захисту населення має будуватися в такий спосіб, щоб не породжувати так званої «зрівнялівки» й утриманських настроїв при розподілі і споживанні життєвих благ, а, навпаки, посилювати мотивацію до праці, створювати умови для її найповнішого виявлення. Організація соціального захисту, а значить, і розвиток законодавства в цій царині повинні охоплювати такі принципи:
– соціальний захист у повному обсязі громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей і непрацездатних осіб. На громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів, поширюються лише ті види соціального захисту, у фінансуванні яких вони беруть участь згідно з чинним законодавством України;
– диференційований підхід до різних соціально демографічних груп населення залежно від ступеня їх економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту, а також умов праці, географічно кліматичних та екологічних чинників;
– установлення зв’язку між результатами праці кожного працюючого та визначенням розмірів пенсій і рівнем медичних і соціальних послуг при збереженні гарантованого державного мінімуму тим, хто їх потребує;
– ефективна праця, трудова активність і підприємницька ініціатива, що в умовах ринкової економіки мають стати джерелом підвищення добробуту громадян. Для непрацездатних громадян гарантується матеріальне забезпечення й соціальне обслуговування за рахунок виплат із Державного й місцевих бюджетів на рівні не нижче визначених державою соціальних стандартів;
– участь у фінансуванні соціального захисту держави, роботодавців і громадян. За рахунок бюджетних коштів держава повинна забезпечувати лише мінімально гарантований рівень медичного соціального захисту населення, передовсім найменш соціально захищених громадян. Роботодавці й особи, які самостійно забезпечують себе роботою, беруть участь у фінансуванні соціального захисту на підставі загальнообов’язкового й добровільного соціального страхування;
– визначення рівня соціальних гарантій на підставі соціальних нормативів. Найважливіші нормативи (рівень прожиткового мінімуму, мінімальні розміри заробітної плати й пенсій та ін.) затверджуються Верховною Радою України;
– відповідність рівня соціального захисту населення рівню економічного розвитку й фінансових можливостей держави.
Одним із механізмів реалізації конституційного права на соціальний захист є загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Воно є системою заходів із соціального забезпечення громадян за умовами й видами, встановленими законодавством, за рахунок страхових внесків, що сплачуються роботодавцями і громадянами до відповідного фонду загальнообов’язкового соціального страхування.
Залежно від страхового випадку передбачено такі види страхування: пенсійне; у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності й витратами, зумовленими похованням; медичне; від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; на випадок безробіття. Відносини з кожного виду загальнообов’язкового державного соціального страхування регулюються окремими законами.
Запровадження загальнообов’язкового державного соціального страхування дало можливість кожному громадянину реалізувати своє конституційне право на соціальний захист. Концепція загальнообов’язкового державного соціального страхування віддзеркалює принцип солідарності працівників, відповідно до якого кожен повинен робити внесок для підтримки колег по роботі в разі нещасного випадку на виробництві, безробіття, втрати заробітку, працездатності, фінансуючи систему в інтересах обох сторін виробництва – працівника й роботодавця при активній участі держави.
Запровадження загальнообов’язкового державного соціального страхування є од ним із головних елементів соціального реформування в Україні та одним із найбільш значних досягнень співпраці Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України та соціальних партнерів. Система соціального страхування відіграла позитивну роль у підвищенні рівня соціального захисту громадян у разі повної, часткової та тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також старості.
Кожна держава, втілюючи в життя цю організаційно правову форму, обирала свій шлях розвитку з урахуванням національних особливостей. Існують розбіжності між системами обов’язкового соціального страхування. Проте можна виділити такі основні ознаки соціального страхування:
а) фінансування за рахунок обов’язкових страхових внесків, які солідарно сплачують роботодавці і працівники при можливій участі держави у формі додаткових страхових внесків або дотацій за рахунок загальних податків;
б) обов’язкова участь усіх громадян (за деяким винятком);
в) акумулювання внесків у спеціальних фондах, за рахунок яких виплачуються допомоги і здійснюється підтримка;
г) забезпечення працівників у всіх випадках втрати ними працездатності або в разі втрати заробітку в період безробіття;
д) надлишки у фонді обов’язкового соціального страхування, не використані на сплату допомоги, інвестуються для розвитку економіки й одержання додаткового доходу;
е) особисті права на соціальне забезпечення й отримання допомоги, які визначені законодавством, гарантуються наявністю обліку страхових внесків без перевірки доходів або потреби застрахованої особи;
є) розмір внесків і допомоги часто залежить від того, скільки застрахований працівник заробляє або заробляв;
ж) страхування від трудового каліцтва, а також професійного захворювання фінансується цілком за рахунок роботодавця при можливій участі держави за рахунок податків;
з) управління системою обов’язкового соціального страхування здійснюється на підставі соціального партнерства;
и) надання державою підвищених соціальних гарантій застрахованим особам у системі соціального страхування.
Ця організаційно правова форма системи має значні переваги порівняно з недержавними формами страхування. Таке страхування є надійнішим, має ширше страхове поле, охоплює ширше коло осіб, більш прийнятне в разі коливань страхових випадків, дешевше, не є капіталоємким, включає особливо небезпечні випадки, які залишаються за межами комерційного страхування. При обов’язковому соціальному страхуванні державою встановлюються умови, які визначають виплати, що можуть змінюватися і поліпшуватися. Крім того, держава за рахунок Державного бюджету покриває дефіцит коштів соціального страхування, а тому розміри виплат при солідарному механізмі фінансування залежать не тільки від внесків застрахованих.
Загальнообов’язкове державне соціальне страхування здійснюється на таких засадах: а) обов’язковість соціального страхування усіх працюючих за наймом; б) забезпечення осіб, які працюють самостійно, тільки тими його видами, у фінансуванні яких вони беруть участь; в) надання можливості додаткового добровільного страхування в системі загальнообов’язкового соціального страхування з метою одержання додаткового матеріального забезпечення; г) рівноправність усіх застрахованих осіб стосовно зобов’язань по фінансуванню витрат і одержуваних у результаті цього прав і гарантій; д) державна гарантованість виплат.
Підвалини правового регулювання соціального страхування становлять: Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, закони України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням».
Державне забезпечення є ще однією організаційно правовою формою соціального забезпечення, що полягає в наданні соціальних виплат та інших соціальних послуг окремим громадянам за рахунок Державного бюджету. Ця форма має централізований характер, який знаходить своє вираження в тому, що коло забезпечуваних осіб, а також види соціального забезпечення встановлюються виключно законами України, а обсяги його фінансування чітко закріплюються щорічно в Державному бюджеті України.
Специфіка кола забезпечуваних за рахунок бюджетних коштів осіб полягає в тому, що державним забезпеченням охоплюються особи, які отримують забезпечення у зв’язку з певною суспільно корисною діяльністю, під час якої вони могли й не підлягати загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, при настанні обставин, що визнаються соціально поважними. Це по перше. По друге, все населення країни забезпечується певними видами соціального забезпечення без будь якого зв’язку з працею.
Соціальна допомога – це встановлені законодавством види матеріального забезпечення, які надаються громадянам за певних обставин та у визначених розмірах за рахунок Державного бюджету. Вона надається: на виховання дітей; при народженні дитини й по догляду за дитиною до досягнення нею 3 річного віку; на дітей одиноким матерям; батькам, зайнятим доглядом за дитиною інвалідом; інвалідам і громадянам похилого віку, які з поважних причин не набули права на пенсію чи інші види допомоги; непрацездатним малозабезпеченим громадянам; як соціальна підтримка громадян похилого віку й інвалідів; як соціальне обслуговування дітей сиріт, пенсіонерів, інвалідів, одиноких осіб; як соціальне обслуговування людей похилого віку та інвалідів у будинках інтернатах та ін.
Соціальна підтримка (піклування) – це система заходів з матеріального забезпечення за рахунок Державного чи місцевого бюджетів чи інших джерел фінансування громадян, які з різних причин не набули юридичного права на пенсії чи інші види допомог, але потребують соціальної допомоги і не можуть самостійно вийти зі скрутного становища. Під останнім слід розуміти обставини, які об’єктивно порушують життєдіяльність особи та які вона не може подолати самостійно. Соціальна підтримка надається у вигляді матеріальної допомоги, соціального обслуговування чи різноманітних пільг найменш захищеним категоріям населення в індивідуальному порядку після перевірки наявності в них засобів для існування. Вид, форма й розмір соціальної підтримки залежать від особливостей кожного окремого випадку.
Надання соціальної підтримки здійснюється на таких засадах, як адресність її надання, доступність отримання, гуманність при визначенні критеріїв допомоги, цільове використання одержаних коштів соціальної підтримки, надання її на підставі встановлених законом соціальних стандартів, безповоротність соціальної підтримки.
Система соціальної підтримки охоплює такі основні види: допомога сім’ям на виховання дітей; допомога непрацездатним громадянам; надання соціально побутової й медичної допомоги одиноким непрацездатним громадянам та інвалідам; соціальне обслуговування окремих категорій громадян (одиноких осіб, дітей сиріт тощо); допомога біженцям та ін. Органи місцевого самоврядування можуть встановлювати додаткові види соціальної допомоги за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів.
Мета державної політики у сфері соціальної підтримки населення на даний період: 1) пом’якшення негативних наслідків бідності, зниження соціальної нерівності й запобігання соціального утриманства; 2) підвищення ефективності соціальних допомог і надання інших форм допомоги малозабезпеченим сім’ям на основі принципу адресності; 3) розширення ринку соціальних послуг і підвищення їх якості з метою забезпечення громадянам, які користуються безкоштовними або субсидійованими соціальними послугами, свободи їх вибору; 4) розширення свободи вибору відповідними органами тих громадян, які дійсно потребують безкоштовних або субсидійованих соціальних послуг.
Видами соціального забезпечення є певні матеріальні блага, які надаються особам у рамках певної організаційно правової форми. Усі види соціального забезпечення можна поділити на три групи.
До першої групи належать грошові виплати. Вони видаються у всіх випадках, як разових, такі періодичних, у вигляді грошових виплат. До них відносяться пенсії, допомога у разі тимчасової непрацездатності, при вагітності та пологах, допомоги малозабезпеченим сім’ям, інвалідам, сім’ям з дітьми, грошові надбавки для догляду за хворими, самотніми особами похилого віку, малолітніми дітьми, допомога на поховання тощо. Цінність грошових виплат полягає у тому, що вони створюють усі можливості задовольнити за гроші різноманітні потреби.
Другий вид соціального забезпечення – натуральні види допомог. Ці допомоги надаються у вигляді протезування, надання інвалідам засобів для пересування (автомобілі з ручним або іншим спеціальним управлінням, різні коляски). Ці види допомог призначені для задоволення специфічних потреб осіб похилого віку або інвалідів. Вони часто надаються додатково, понад грошові суми, а інколи частково, на їх заміну.
До натуральних видів допомог слід також віднести забезпечення інвалідів, які перебувають у домашніх умовах, продуктами харчування, овочами, іншими необхідними предметами. Інвалідів забезпечують й іншими предметами першої необхідності – ліками, засобами особистої санітарії, одягом, взуттям, засобами догляду за людьми. Особливу увагу держава надає протезуванню та наданню іншої допомоги особам, які потерпіли внаслідок виробничих травм і професійних захворювань.
До технічних засобів реабілітації, якими потерпілих забезпечують відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випад ків на виробництві та професійних захворювань України, належать: протези верхніх і нижніх кінцівок та пристосування до них; чохли на кукси; шкіряні рукавички на протези верхніх кінцівок; ортопедичні апарати; корсети; тутори; бандажні вироби; обтуратори; реклінатори; протези молочних залоз із ліфом для їх кріплення; відвідні пристосування при вроджених вивихах стегна; ортопедичні штани; ортопедичне взуття; взуття на протези; коляски для пересування; крісла коляски з електричним приводом; палиці та милиці; інші індивідуальні пристрої для компенсації втрачених функцій опорно рухового апарату або користування з лікувально профілактичною метою.
Третя група видів соціального забезпечення передбачає надання соціальних послуг. Соціальні послуги – це комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя.
Усі види соціального забезпечення, незважаючи на їх різницю, умови надання, мають загальне: вони є складовими соціально економічних заходів, спрямованих на соціальну реабілітацію осіб, які втратили працездатність. Держава бере на себе турботу про осіб, які втратили можливість проживати у сім’ях і потребують постійної сторонньої допомоги. Ця діяльність держави набуває все більшого значення.
Конституція України гарантує, що всім громадянам, для яких пенсії, інші види соціальних виплат і допомог є основним джерелом існування, має бути забезпечений рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. При цьому, що принципово важливо, застосовуючи поняття «прожитковий мінімум», Основний Закон не дає його визначення. Поняття, яке застосовується в багатьох нормативно правових актах, знайшло своє визначення тільки в Законі України «Про прожитковий мінімум», а також має офіційне тлумачення в Законі України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», відповідно до яких прожитковий мінімум – це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення:
– дітей віком до 6 років;
– дітей віком від 6 до 18 років;
– працездатних осіб. До них належать особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку;
– осіб, які втратили працездатність. До них належать особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку, особи, які досягли пенсійного віку, що дає право на призначення пенсії на пільгових умовах, та непрацюючі особи, визнані інвалідами в установленому порядку.
Прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково громадської експертизи сформованих набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг. Науково громадська експертиза набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг для встановлення прожиткового мінімуму полягає у визначенні за участю соціальних партнерів наукової обґрунтованості норм і нормативів споживання, належного дотримання принципів формування цих наборів.
Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік та публікується в загальнодержавних офіційних виданнях.
Інший коментар до статті 46 Конституції України
Конституція закріплює право громадян на соціальний захист та встановлює види соціального забезпечення. Зокрема, закріплюється право на забезпечення у старості, при втраті годувальника, у разі втрати повної чи часткової працездатності (перехід на інвалідність), при тимчасовій втраті працездатності, а також у випадку безробіття, що сталося з незалежних від громадянина причин. Основні з них передбачає Закон України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р.: пенсії за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються і виплачуються непрацездатним громадянам при відсутності у них права на трудову пенсію.
Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. визначає правові, економічні та організації*^ основи захисту населення України від безробіття. Безробітними визнаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших доходів через відсутність підходящої роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу і здатні її виконувати.
Громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення при тимчасові втраті працездатності, на допомогу по вагітності і пологах, при народженні дитини та по догляду за дитиною, допомогу на поховання. Соціальний захист непрацездатних громадян також здійснюється шляхом створення спеціальних державних закладів по догляду за непрацездатними (будинки-інтернати для одиноких громадян, територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів і інвалідів тощо).
Що стосується захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, то він здійснюється шляхом пенсійного забезпечення та надання їм відповідних компенсацій і пільг (Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 р.).
Соціальні права громадян України забезпечуються системою загальнообов’язкового державного соціального страхування. Джерелом коштів соціального страхування є головним чином асигнування із державного бюджету, страхові внески громадян, підприємств, установ і організацій.
Реалізація та фінансування діючої системи соціального забезпечення населення України спирається переважно на державне забезпечення і управління.
Разом з тим поглиблення економічної реформи, і свобода підприємництва, вільний вибір виду зайнятості. лібералізація цін. регулювання оплати праці через тарифні угоди зумовлюють необхідність вироблення відповідного механізму соціального забезпечення населення. Концепція соціального забезпечення населення України, яка схвалена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р., виходить з того, що соціальне забезпечення поширюється на громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних осіб. На громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів, поширюються лише ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь
Згідно з цією Концепцією соціальне страхування є основним джерелом матеріального забезпечення громадян. Запроваджуються такі самостійні види соціального страхування: страхування на випадок безробіття – створюється фонд сприяння зайнятості населення за рахунок страхових внесків підприємств, громадян і надходжень із державного та місцевих бюджетів; медичне страхування – створюється фонд медичного страхування за рахунок внесків підприємств, громадян та благодійних внесків громадян і підприємств, інших джерел, не заборонених законом. Медичне страхування покликано забезпечити право працюючих громадян та членів їх сімей на кваліфіковане медичне обслуговування, матеріальне забезпечення у разі тимчасової непрацездатності у зв’язку з хворобою, на допомогу по вагітності і пологах, допомогу при народженні дитини, по догляду за хворою дитиною, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, санаторно-курортне лікування та відпочинок, допомогу на поховання (крім поховання пенсіонерів, що здійснюється за рахунок пенсійного фонду); страхування від нещасних випадків на виробництві – фонд створюється за рахунок страхових внесків підприємств і спрямовується на виплату пенсій по інвалідності, що настала у зв’язку з нещасним випадком на виробництві, професійним захворюванням, та допомоги в разі тимчасової непрацездатності з тих же причин, відшкодування збитків, завданих каліцтвом на виробництві, та інших виплат працівникам і членам їх сімей, пов’язаних з нещасними випадками на виробництві; пенсійне страхування – фонд створюється за рахунок страхових внесків підприємств та громадян і направляється на виплати трудових пенсій за віком, за вислугу років, по інвалідності та в разі втрати годувальника (крім пов’язаних з нещасним випадком на виробництві і професійним захворюванням, що виплачуються за рахунок фонду страхування від нещасних випадків), допомоги на поховання пенсіонерів.
Крім соціального страхування Концепція передбачає виплату соціальної допомоги непрацездатним, малозабезпеченим громадянам і найменш захищеним категоріям населення за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів. Це виплата соціальної пенсії особам, що не мають права на трудову пенсію, надання допомоги і пільг сім’ям, що виховують дітей, обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян у будинках-інтернатах і допомоги вдома, надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам шляхом забезпечення безоплатними обідами, одягом, паливом, пільгами щодо квартирної плати тощо.
Одним із видів матеріального забезпечення громадян є компенсації і пільги громадянам, які потерпіли від техногенно-екологічних та природних катастроф. Спеціальний фонд створюється головним чином за рахунок надходжень із державного та місцевих бюджетів і використовується на відшкодування потерпілим громадянам шкоди, завданої їх здоров’ю та надання їм пільг, передбачених законодавством.
Запровадження вказаної системи соціального страхування здійснюється поступово шляхом запровадження окремих його елементів при дотриманні необхідної наступності. Спочатку створюються передумови реформування системи соціального захисту, удосконалюється управління страховими фондами, започатковується приватне страхування на комерційній основі. По досягненні стабілізації в економші країни будуть прийняті відповідні акти, що закріплюють здійснення реформ соціального страхування.
Пенсії, а також інші види соціальної допомоги, які є основним джерелом існування, повинні забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, що встановлюється законодавством (див. коментар до ст. 48 Конституції).