Нова редакція ст. 48 Конституції України з Коментарями.

Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Коментар до ст. 48 Конституції України

Це конституційне положення – яскравий приклад упровадження в національну правову систему міжнародних стандартів у царині прав людини. Адже за ст. 25 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини. Стаття 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права проголошує, що держави, які беруть участь у ньому, визначають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло. Держави зобов’язані вжити належних заходів щодо забезпечення здійснення цього права, визнаючи важливе значення в цьому відношенні міжнародного співробітництва, основаного на вільній згоді. Країни, визнаючи основне право кожної людини на свободу від голоду, повинні вживати необхідних заходів індивідуально і в порядку міжнародного співробітництва, які б включали проведення конкретних програм для того, щоб: а) поліпшити методи виробництва, зберігання і розподілу продуктів харчування шляхом широкого використання технічних і наукових знань, поширення знань про принципи харчування і вдосконалення або реформи аграрних систем так, щоб досягти найбільш ефективного освоєння та використання природних ресурсів; б) забезпечити справедливий розподіл світових запасів продовольства відповідно до потреб і з урахуванням проблем країн, як імпортуючих, так і експортуючих продукти.

Конкретизує ці приписи ст. 4 Європейської соціальної хартії (переглянутої), за якою з метою забезпечення ефективного здійснення права на справедливу винагороду держави зобов’язуються визнати право працівників на таку винагороду, яка забезпечує їм і їхнім сім’ям достатній життєвий рівень.

Поняття «достатній життєвий рівень» чинним законодавством України не визначено, не встановлено також, яким є співвідношення достатнього життєвого рівня з прожитковим мінімумом. Достатній життєвий рівень не є усталеною величиною, тому що змінюється залежно від соціально економічних та інших чинників. Завдання держави полягає у створенні належних умов для людини, щоб вона могла своєю працею забезпечити гідну матеріальну базу для себе і своєї сім’ї.

Рівень життя – багатогранна і складна категорія, що характеризує сукупність реальних соціально економічних умов життєдіяльності людей, насамперед у сфері споживання, а тому є найважливішою характеристикою соціального процесу. Передумови для підвищення рівня життя населення країни створюються відповідним економічним розвитком, що є ресурсоутворюючим фактором для реалізації соціальних програм. У цьому виявляється тісний взаємозв’язок між економічним зростанням і соціальним прогресом.

Аналіз рівня життя населення передбачає вивчення процесів, явищ і факторів, що впливають на життєдіяльність людей, їх матеріальні умови, при цьому розглядаються ключові проблеми соціально економічного розвитку, які підлягають першочерговому вирішенню. Добре налагоджена система показників рівня життя населення має велике значення для а) розробки ефективної соціальної політики, б) прийняття обґрунтованих рішень по наданню допомоги малозабезпеченому населенню, в) оцінки соціально економічних наслідків проведених у країні реформ, г) здійснення контролю за ходом реалізації найважливіших державних соціальних програм.

Статистичні характеристики рівня життя ґрунтуються на широкій системі взаємозалежних показників, що забезпечують його комплексну оцінку. Система містить у собі блок інтегральних і диференційованих показників, що характеризують доступність матеріальних благ, ступінь рівності у їх розподілі, купівельну спроможність громадян, їх доходи, гарантований державою мінімальний рівень забезпеченості, тобто беруться до уваги всі економічні ресурси, що має у своєму розпорядженні населення в цілому та його окремі соціально економічні групи для реалізації своїх потреб.

Інший блок показників, що займає важливе місце при аналізі рівня життя, включає дані про особисте споживання, і насамперед про задоволення основних фізіологічних потреб, тобто відображає реальні споживчі можливості населення. Демографічні показники, що містяться в системі, призначені для аналізу впливу рівня життя на відтворення населення.

Така система показників рівня життя відповідає світовим стандартам. Зважаючи на підсумки Всесвітньої зустрічі на вищому рівні в інтересах соціального розвитку (Копенгаген, 1995 р.), у 1997 р. 29 та Статистична Комісія ООН затвердила мінімальний набір соціальних індикаторів, рекомендованих країнам для статистичного спостереження. У їх числі:

а) демографічні показники: чисельність населення; очікувана тривалість життя при народженні; рівень смертності немовлят і материнської смертності; рівень освіти населення;

б) макроекономічні показники матеріального добробуту: реальні наявні ресурси; витрати на кінцеве споживання домогосподарств; середньомісячна заробітна плата та інші види доходів;

в) показники економічної активності населення;

г) показники матеріальної заможності домогосподарств;

д) рівень і структура особистого споживання;

е) житлові умови населення.

Ці показники характеризують: людський і трудовий потенціал, на який розраховує країна; розмір і джерела формування особистих доходів, а також роль кожного з них; розподіл доходів між окремими групами населення; використання доходів для особистого споживання; обсяги і структуру споживання матеріальних благ і послуг.

Склад наведених вище показників і ступінь їх використання може змінюватися залежно від того, які сторони рівня життя населення підлягають аналізу, та від пріоритетності проблем, що розв’язують.

Самостійним об’єктом статистичного виміру є така характеристика рівня життя населення, як бідність. Бідність – це неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період. Крім відомостей про рівень і диференціацію доходів, прожитковий мінімум, необхідні й інші дані, що дозволяють оцінити масштаби, причини, конкретні прояви і наслідки бідності, а також демографічні характеристики малозабезпеченого населення.

Найважливішою характеристикою рівня життя є задоволення потреб населення в послугах соціальної сфери: житлово комунального господарства, охорони здоров’я, освіти, культури та мистецтва, відпочинку і туризму та ін. Нині відбувається адаптація соціальної сфери до ринкових умов функціонування економіки. Поряд із безкоштовною освітою, медичною допомогою населенню, окремими видами безкоштовних соціальних послуг активно розвиваються ринки платних послуг, що надаються населенню.

З метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень виключно законами встановлюються основні державні соціальні гарантії. Державні соціальні гарантії – встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно правовими актами, які забезпечують рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму. Вони є обов’язковими д ля всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

До числа основних державних соціальних гарантій включаються: мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком; неоподатковуваний мінімум доходів громадян; розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат. Основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Рівні основних державних соціальних гарантій визначаються на базі державних соціальних стандартів. Останніми є закони, інші нормативно правові акти, соціальні норми і нормативи або їх комплекс. Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України.

Виключно законами України визначаються: мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком; неоподатковуваний мінімум доходів громадян; величина порогу індексації грошових доходів громадян; пільги щодо оплати житлово комунальних, транспортних послуг і послуг зв’язку та критерії їх надання.

Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання. Державні соціальні гарантії та державні соціальні стандарти і нормативи є основою для розрахунку видатків на соціальні цілі та формування на їх основі бюджетів усіх рівнів та соціальних фондів, міжбюджетних відносин, розробки загальнодержавних і місцевих програм економічного і соціального розвитку.

З метою забезпечення надання державних соціальних гарантій обраховуються такі види нормативів витрат (фінансування): нормативи фінансування поточних витрат на одного мешканця, а для окремих видів соціальних послуг – на одну особу, яка підлягає даному виду обслуговування; нормативи фінансування поточних витрат на утримання мережі закладів охорони здоров’я, освіти, підприємств, організацій, установ соціально культурного, житлово комунального та побутового обслуговування; нормативи державних капітальних вкладень на будівництво закладів охорони здоров’я, освіти, підприємств, організацій, установ соціально культурного, житлово комунального та побутового обслуговування. Окремо визначаються нормативи коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів, що спрямовуються на покриття витрат підприємств, установ і організацій соціально культурного, житлово комунального та побутового обслуговування, які не покриваються виплатами населення.

Нормативи фінансування встановлюються під час прийняття Закону України про Державний бюджет України на поточний рік, а також під час формування бюджетів соціальних фондів.

З метою дотримання державних соціальних гарантій, оцінки ефективності державної соціальної політики, її впливу на рівень та якість життя в Україні здійснюється постійний державний моніторинг у сфері застосування та фінансового забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів.

Основними засобами здійснення моніторингу є: щомісячна оцінка вартісної величини основних державних соціальних стандартів; ведення державного статистичного обліку щодо дотримання державних соціальних стандартів і нормативів; поточне коригування вартісних величин державних соціальних нормативів та нормативів витрат (фінансування) залежно від зміни цін та інших умов їх формування. За результатами моніторингу здійснюється перегляд розмірів державних соціальних гарантій у порядку, що визначається законами.

Виходячи з нагальної потреби в якнайшвидшому подоланні бідності – однієї з найболючіших проблем суспільства, від якої страждає значна частина населення України, насамперед сім’ї з дітьми, діти сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, безробітні, інваліди, пенсіонери, бездомні громадяни, безпритульні діти, та яка суттєво обмежує можливості людського розвитку, породжує масштабні соціальні конфлікти, становить загрозу єдності суспільства та національній безпеці України, 26 лютого 2010 р. Президентом України був прийнятий Указ № 274/2010 «Про невідкладні заходи з подолання бідності». Подолання бідності, перш за все її найгостріших проявів, визнано найважливішим пріоритетом у здійсненні реформ в Україні – соціальній державі, яка має на меті впровадження європейських стандартів життя.

Стратегічним напрямом подолання бідності є підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці. Бідність не можна подолати лише шляхом підтримки незаможних. Потрібні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви населення. Необхідною передумовою подолання бідності є створення працездатному населенню умов для самостійного розв’язання проблем підвищення власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю.

Наступним стратегічним напрямом подолання бідності є збільшення доходів від трудової діяльності, збільшення рівня заробітної плати як основного д жерела доходів населення та забезпечення випереджального зростання номінальної заробітної плати порівняно з ростом споживчих цін, посилення мотивацій до продуктивної праці, запровадження погодинної системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної заробітної плати; розвиток соціального партнерства і договірного регулювання трудових відносин у сфері оплати праці, вдосконалення процедури укладання колективних договорів і угод та контролю за їх виконанням.

Дуже важливим елементом у подоланні бідності є розвиток соціального страхування як спосіб захисту особи від втрат доходу і як організаційно правова форма соціального забезпечення. Запровадження страхових принципів соціального забезпечення громадян убезпечуватиме їх від ризику потрапити до категорії бідних. Система загальнообов’язкового державного соціального страхування має бути спрямована на посилення соціального забезпечення конкретних осіб і членів їх сімей від імовірної бідності внаслідок неможливості отримувати дохід у разі втрати роботи або працездатності через хворобу, нещасний випадок, каліцтво, старість чи смерть годувальника.

Інший коментар до статті 48 Конституції України

Конституція закріплює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї. Основним елементом, що визначає життєвий рівень громадян, є одержувана ними заробітна плата – винагорода, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган (або особа) виплачує працівникові за виконану ним роботу. На жаль, розмір оплати праці в умовах переходу до ринкової економіки і кризи виробництва не завжди забезпечує достатнього життєвого рівня працівників і їх сімей.

З метою гарантування певного розміру оплати працівникам за виконану ними роботу держава в законодавчому порядку встановлює мінімальну заробітну плату. Вона є соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Згідно з Законом України “Про оплату праці” від 24 березня 1995 р. мінімальна заробітна плата в Україні визначається у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на працездатну особу. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України один раз на рік при затвердженні державного бюджету. В період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.

Громадянам України надається можливість поповнювати свої доходи шляхом виконання додаткової роботи за сумісництвом.

Непрацездатним громадянам (інвалідам, пенсіонерам), сім’ям з дітьми, одиноким матерям та деяким іншим категоріям малозабезпечених громадян надається державна допомога та пільги, що дає певну можливість вирівнювати їх доходи, підносити їх до рівня межі малозабезпеченості.

Концепція соціального забезпечення населення України, про яку йшла мова в коментарі до ст. 46 Конституції, виходить із того, що підтримання життєвого рівня населення в перехідний до ринкової економіки період забезпечуватиметься проведенням цілого ряду взаємопов’язаних заходів, спрямованих як на стимулювання збільшення виробництва споживчих товарів, так і на підвищення доходів громадян.

Залежно від темпів зростання споживчих цін, підвищуватиметься мінімальний розмір заробітної плати, пенсій, а також стипендій, розмір грошової допомоги громадянам з мінімальними доходами.