Легалізація грального бізнесу в Україні у 2020 році стала справжнім зламом. Понад десять років азартні ігри перебували в тіні, але держава вирішила повернути їх у правове поле — з ліцензіями, податками та жорстким контролем. Відтоді точаться дискусії: чи дійсно ринок працює цивілізовано, чи ми лише створили ще один майданчик для зловживань? Щоб відповісти на це питання, варто порівняти українську модель із європейськими прикладами. Саме Європа може показати нам, які помилки варто уникати і які рішення здатні зробити ринок збалансованим.
Регулятор і правила гри
В Україні головним арбітром став новий орган — Комісія з регулювання азартних ігор і лотерей (КРАІЛ). Саме він видає ліцензії, контролює ринок та слідкує за тим, щоб оператори не обходили закон. Модель централізована й достатньо жорстка: без дозволу комісії бізнес існувати не може.
Для порівняння, у Європі все набагато різноманітніше. У Великій Британії діє Gambling Commission — орган, який відомий своєю безкомпромісністю. Він не лише слідкує за ліцензіатами, але й активно карає порушників: штрафи у мільйони фунтів стерлінгів — звична практика. У Мальті ж навпаки: місцевий регулятор MGA зробив ставку на привабливість для бізнесу. Ліцензії там отримати простіше, податки нижчі, тож острів став «гральним офшором» Європи, куди переїхали десятки міжнародних брендів. А от у Скандинавії довго тримали монополію держави: у Швеції, наприклад, лише останні роки відкрили ринок для приватних компаній, але й досі контроль залишається дуже суворим.
Україна обрала модель ближчу до британської: сильний регулятор, прозорі правила, централізований контроль. Проте рівень довіри до нього поки далекий від британського, де авторитет комісії майже беззаперечний.
Ліцензії та доступ до ринку
Українська система передбачає, що працювати можуть лише компанії-резиденти. Це означає, що іноземний бренд, який хоче зайти на ринок, має створити юрособу в Україні, пройти сертифікацію та підключитися до державної системи моніторингу. Такий підхід забезпечує контроль, але водночас відсікає багатьох потенційних гравців, яким нецікаво вкладати ресурси у «локалізацію» бізнесу.
У Мальті ситуація прямо протилежна: місцева ліцензія — це фактично квиток на європейський ринок. Отримав її — і можеш працювати не лише на острові, а й у багатьох інших країнах, які визнають мальтійську юрисдикцію. Німеччина ж обрала свій шлях: ліцензії видаються, але правила гри надзвичайно жорсткі. Наприклад, введено ліміт на щомісячні депозити для гравців у розмірі 1000 євро, а також обмеження швидкості обертання слотів. Це зроблено для боротьби із залежністю, але оператори часто скаржаться, що такі правила відлякують клієнтів.
Україна в цьому сенсі знову тяжіє до більш «закритої» моделі. Плюс — повний контроль держави. Мінус — ринок менш привабливий для міжнародних інвесторів, адже простіше залишитися на Мальті чи у Великій Британії, ніж проходити складні українські процедури.
Податки — це головний біль будь-якого оператора в Україні. Наш ринок побудований за принципом «багатошарового» навантаження: ліцензії коштують дуже дорого, є податки з валового доходу (GGR), податки на прибуток і навіть податок на виграш для гравців. Система складна й часто заплутана, що створює ризики для інвестицій.
У Великій Британії, наприклад, все простіше: ставка податку зрозуміла — 21% від валового доходу. Оператори платять багато, але вони знають правила гри наперед. На Мальті податкові умови ще лояльніші: низькі ставки дозволяють залучати бізнес з усього світу, і це приносить країні значний дохід за рахунок обсягу, а не високих ставок. Франція ж, навпаки, встановила одні з найвищих податків у Європі, що призвело до відтоку гравців у «сіру зону» та зростання популярності нелегальних операторів.
Україна наразі більше нагадує саме Францію. Високі податкові ставки наповнюють бюджет, але існує ризик, що частина операторів знову повернеться у тінь, а гравці підуть до закордонних сайтів.
Захист гравців
Українське законодавство формально передбачає захист: обов’язкова перевірка віку, система KYC, чорні списки для тих, хто не може грати, а також державний онлайн-моніторинг усіх операцій. Проблема — у практичній реалізації. Чи реально перевіряються всі дані? Чи є інструменти, щоб людина могла легко заблокувати собі доступ до гри? Поки що це радше «в процесі», ніж готова система.
У Великій Британії гравець може скористатися системою GAMSTOP, яка блокує доступ одразу до всіх ліцензованих операторів. У Німеччині є база OASIS, у Швеції — Spelpaus. І ці системи працюють: якщо гравець додав себе в реєстр, оператор просто не може його пустити до гри. В Україні щось подібне тільки починають створювати, але до європейських стандартів нам ще далеко.
Реклама: свобода чи заборони?
Реклама азартних ігор в Україні формально регулюється: не можна таргетувати дітей, обмежено показ на телебаченні, потрібні попередження про ризики. Та ми всі бачимо інше: у мережі реклама переслідує користувачів, а футбольні клуби майже повністю залежать від букмекерів.
У Європі тренд інший: обмеження стають дедалі суворішими. У Великій Британії реклама азартних ігор заборонена до 21:00 на телебаченні, у Нідерландах із 2023 року взагалі обмежили більшість форматів реклами, а в Італії діє повна заборона рекламування онлайн-казино. Україна поки що лояльніша, але очевидно, що питання переглядатимуть.
Український шлях: між Британією та Францією
Якщо підсумувати, то Україна рухається шляхом сильного державного регулювання, схожим на британський, але з податковим навантаженням, яке ближче до французького. Мальтійська модель нам чужа — ми не прагнемо стати «гральним офшором». Водночас у питанні захисту гравців і реклами ми поки позаду більшості розвинених європейських країн.
Це створює парадокс: формально Україна зробила величезний крок уперед, але фактично ми ще на етапі пошуку балансу. Держава хоче отримати максимальні податкові надходження, проте високі ставки і складна система ризикують відштовхнути операторів. Регулятор має великі повноваження, але поки не вибудував довіри. А інструменти захисту гравців існують лише на папері, хоча європейський досвід доводить: саме вони найбільше впливають на суспільну довіру до ринку.
Підсумовуємо
Україна вже точно не «сіра зона», де азартні ігри існують без правил. У нас є закон, регулятор, податкова база і навіть перші кроки до захисту гравців. Але справжній виклик ще попереду: чи зможемо ми перетворити ринок на такий, де виграють усі — і держава, і гравці, і бізнес. Європейські приклади показують, що надмірні податки та слабкий захист призводять до тіні. А чесні правила гри, просте оподаткування і реальні інструменти самозахисту створюють довіру й стабільність.
Куди врешті-решт піде Україна — покаже найближче десятиліття. Але вже сьогодні очевидно: наш вибір полягає не лише в контролі, а й у балансі між фіскальною вигодою та суспільним інтересом. Саме цей баланс і визначить, чи стане український ринок частиною європейського клубу, чи залишиться на його периферії.
